Служба в ЗСУ
Я отримала контузію у Бахмуті, був артобстріл, потрапила у шпиталь. А після поранення я вже звільнилась, треба було Євочку з Росії забирати
До того, як вирішила підписати контракт із ЗСУ, Оксана працювала у Харківському СІЗО фельдшером. Бойовим медиком окремої механізованої бригади «Холодний Яр» вона стала у січні 2022 року.
«Я перебувала у районі, спочатку на Харківському напрямку під Ізюмом до середини серпня, а потім ми були на Донецькому напрямку, у місті Бахмуті. Прослужила я майже рік, до поранення, яке я отримала у вересні. Я отримала контузію у Бахмуті, був артобстріл, потрапила у шпиталь. А після поранення я вже звільнилась, треба було Євочку з Росії забирати», – розповідає вона.
На час служби Оксана залишила свою доньку із батьками у рідному місті Вовчанську, що на Харківщині, неподалік російського кордону. Також там жив її рідний брат та його сім’я – дружина і двоє дітей. Російські військові окупували Вовчанськ на початку повномасштабного вторгнення, тож зв’язку із донькою майже не було. Оксана намагалась вивезти доньку на підконтрольну Україні територію, але прихильні до Росії родичі, каже, дитину не віддавали.
– Причина була така, що я служу в ЗСУ, тому вони не хотіли її віддавати.
– Як так вийшло, що у вас такі погляди, а у вашої сім’ї протилежно інші?
– У мене це питання залишається досі без відповіді. Мені здається, просто у кожного свої цінності.
Як донька Оксани опинилася в РФ
Під час окупації Вовчанська рідний брат Оксани Андрій отримав російський паспорт, розповідає вона. На відео одного з російських телеканалів, що висвітлювали видачу паспортів українцям на тимчасово окупованій території, чоловік радіє окупації, новому громадянству та співає гімн Росії.
«Це як другий день народження, чесно кажу. Ми не маємо жити окремо, так і є, ми всі – один народ, нас не можна розділити. Ну як мене розділити з братом, ми усі – один народ, ми всі –росіяни», – казав Андрій, рідний брат Оксани Лебеденко російському телеканалу.
Українські військові звільнили Вовчанськ 13 вересня. За 3 дні до того Оксана отримала поранення – контузію під час артобстрілу у Бахмуті і перебувала у шпиталі. Телефон згорів, тож зв’язатися з родичами вона не могла. А коли вдалось зателефонувати – виявилось, що доньки у звільненому Вовчанську вже нема. Каже: брат забрав її, свою сім’ю і виїхав у Бєлгородську область у Росії.
«Ти міг виїхати на територію, підконтрольну Україні? Та куди ж вже виїжджати, якщо вже російський паспорт отримав. Потім вже через матір я взяла номер телефону брата, ми почали зідзвонюватися. Я кажу: дайте поговорити з донькою – то інтернету нема, то роздачу (інтернету – ред.) їй не дають, то взагалі до телефону не кличуть. Мені доводилось вимолювати, щоб поговорити зі своєю дитиною», – каже Оксана.
Повернення доньки з Росії
Андрій не хотів віддавати дитину, каже Оксана, тому вона написала заяву у поліцію, а також зв’язалась з волонтерами. Коли вдалось вмовити брата відпустити доньку в Україну – волонтери вивезли Єву і вже 17 грудня вона зустрілася із матір’ю.
«У Росії вона була з вересня до грудня, а не бачилися ми в цілому майже рік. Як ми зустрілися, Єв? Це не описати словами… Я їздила за нею в Київ. Ми зустрілися…, неясно пам’ятаю. Дуже багато було емоцій. Не вірилось, бо були такі моменти відчаю, коли я вже взагалі опускала руки, – розповідає Оксана. – Я бачила, що у мене нічого не виходить, брат на контакт не йшов, поїхати за нею сама я не могла, бо ще служила в ЗСУ. Я уже хотіла поїхати сама, думала: поїду і заберу, якщо повернусь назад».
Коли Єва та Оксана зустрілися, то довго плакали та обіймали одна одну, а коли матір намагалась заспокоїти доньку і запитала, чому вона плаче, Єва відповідала, що плаче від щастя.
Зараз сім’я живе у селі на Полтавщині, у рідному Вовчанську жити небезпечно.
«Там зараз повна гуманітарна катастрофа, повернутись додому я не можу, там дійсно зараз дуже сильні обстріли йдуть зі сторони Росії. Забрати дитину і вивезти її на територію, де воюють – не дуже розумно», – зазначила Оксана.
Я не розумію, як можна було так все кинути
Взаємини із братом
З рідним братом Оксана більше не спілкується, він купив будинок у селі у Бєлгородській області та проживає там із двома дітьми та дружиною.
«Мені важко з ним спілкуватися, я не знаю, про що з ним навіть говорити, – каже Оксана. – Дуже образливо, що це відбувається саме у твоїй сім’ї. Хочеться у них запитати, що з вами не так, що ви так розміняли свої цінності, Батьківщину. Я не розумію, як можна було так все кинути».
Радіо Свобода не вдалося поговорити з братом Оксани.
Життя своєї сім’ї Оксана бачить тільки в Україні, попри війну, що триває. Колишня військова мріє повернутися до служби у Збройних силах. Однак, каже, поки доглядає за донькою та батьками-пенсіонерами, які дуже потребують її допомоги, служити не може.
13 899 – такою є офіційна кількість депортованих українських дітей російськими окупантами, яку нині вдалося верифікувати українській владі. Значно масштабнішою є цифра, яка озвучується в російських відкритих джерелах – 728 тисяч. Правдиве число депортованих українських дітей встановити складно – частина території України окупована, а на деякій тривають активні бої. Утім, на думку співробітників благодійного фонду Save Ukraine, мова йде про сотні тисяч.
