“Я пройшов кілька судів, які вдалося виграти завдяки міжнародній підтримці. Але далі на мене почалося полювання – мене хотіли усунути фізично. І я був змушений тікати до України. Моя бабуся народилася в Києві і була депортована до казахських степів. Вона не була українкою, але родина по лінії мами жила в Києві ще з Х сторіччя. І моя бабуся завжди казала: “Коли ти поїдеш до Києва, ти ніколи не залишишся таким, як був”.
Що таке бути українцем, Костя усвідомив після 24 лютого, коли опинився в окупованій Бучі: “Я стояв у черзі, і мені не вистачило хліба. Я пішов додому, і мене наздогнала жіночка років 50-ти. Я не знаю її, але шукаю й досі, бо дуже хочу їй подякувати. Бо вона просто дістала батон зі своєї сумки, поламала навпіл і каже, мовляв, вам не вистачило хліба – то беріть, будь ласка. Поламала цей батон, не знаючи, буде той хліб завтра чи ні”.
Тоді іноземець ще й гадки не мав, що невдовзі він врятує життя трьом сотням українців!
“Подзвонила мені Різаєва Гайде, вона була помічником у Леоніда Кравчука з питань військовополонених. І вона каже: “Костя, війна вже біля наших будинків, є окуповані території, там залишаються діти. Якщо їх знайдуть росіяни, вони візьмуть їх у полон, – пригадує Костя. – Я питаю: “Гая, що я можу зробити?”. Вона відповідає: “В тебе є казахський паспорт, ймовірно, що тебе вони пропустять”. Перших орків я зустрів за річкою Ірпінь, тоді ще міст цілий був. На блокпосту мене зупинили, питають, хто я. Я кажу: “Я громадянин Казахстану, ось мій документ, моя родина тут знаходиться, хочу забрати її та вивезти до Казахстану. Так все і почалося. Багато разів таке було, що люди стояли на колінах та благали забрати, а в машині більше не було місця. Казав, тримайтеся, завтра приїду. А коли приїжджав, їх вже не було… З Київщини я загалом вивіз 204 людини”.
Нині мільйони українців, тікаючи від війни, шукають або вже отримали захист у країнах Євросоюзу. Але водночас тисячі іноземців за покликом серця стали на захист України.
“Україна – це країна можливостей, – впевнений Костя. – Тут раді кожному, хто прийшов із миром. І немає значення, якою мовою ти розмовляєш, якому Богові ти молишся, якої ти національності”.
У лютому 2022-го за ініціативи Президента Зеленського був створений Інтернаціональний легіон. До його складу увійшли сотні іноземців. Вони щодня захищають українську землю в Бахмуті та інших гарячих точках. Серед них – відважні білоруси з полку імені Кастуся Калиновського та навіть росіяни.
“Багато людей тікають звідти від мобілізації. Я хочу їм сказати: ви неправильно робите. Ви маєте боротися за те, аби у вашій країні було таке ж вільне життя, як в Україні. Ви повинні виходити на свої площі і змушувати владу або змінити ваше життя, або геть таку владу – як це зробили українці. Вони не просто вийшли – вони віддали за це життя”.
Олена Гребенюк – оперна співачка, яка неодноразово представляла Україну на міжнародних конкурсах. Свого часу війна змусила її родину переїхати з рідної країни.
“Я народилася в Азербайджані, в Баку, але з 1989 року я в Україні, тому що у нас почалася війна. Моя бабуся – карабаська армянка. Нам небезпечно там було лишатися, тому ми приїхали до Києва”.
Коли ж війна прийшла до України, оперна діва стала волонтеркою. Після деокупації Київщини вона доправляла харчі й одяг тим, хто найбільше цього потребував.
“Ми це подолали. Під нашою опікою понад 400 людей було, і ми це змогли, – пригадує початок свого волонтерства Олена. – Потім вже через місяць приїхали фури з гуманітарною допомогою. Але ж цей місяць треба було якось протриматися, і ми протрималися. Моя дочка сказала одразу, що нікуди не поїде. І ми тут, і ми будемо тут. Бо відбудова країни – це дуже важливо. Я відчуваю себе українкою. Де би я не народилася, я – українка”.
Казах, який десятки разів ризикував життям задля порятунку українців, якоїсь миті також відчув, що тепер це його країна: “Були ситуації, коли я думав, що все, я приїхав. Памʼятаю, ми з волонтеркою Оксаною з Ворзеля виїжджали, аби врятувати багатодітну родину. І натрапили на колону росіян. Вони відкрили по нас вогонь. Підбігли, витягли нас, поклали на землю, приставили зброю нам до голів. Один своїм чоботом наступив мені на спину і спитав, чи є мені щось йому сказати. Я сказав, що готовий був померти, коли їхав сюди, бо їхав рятувати життя людей. І тоді він вистрелив мені над головою. Тієї миті я подумав, що моє життя закінчилося. Вже ввечері вдома усвідомив, що то Бог мене врятував, аби я і далі міг рятувати життя людей”.
“Я знаю дуже багато людей, які приїжджають з різних куточків світу для того, щоб допомогти, підтримати – і вони залишаються тут, – каже Олена Гребенюк. – Вони не забувають, де вони народилися, але це вже їхня країна. Така наша культура. Вона як западе в душу, то ніколи ти її звідти не виведеш. Нічим”.
“Українці цінують свободу, цінують одне одного. Саме цьому я навчився в Україні – цінувати людей, яких ти навіть не знаєш, – не може стримати сліз Костянтин Гудаускас. – Для мене це не просто випробування – я тут наново народився. Бо так, як я жив до переїзду в Україну, це неправильно. Так, неправильно тікати зі своєї країни, її треба захищати. Іноді ціною власного життя. Аби твої діти жили у вільній країні”.
Зараз Костянтин продовжує евакуйовувати людей з гарячих точок і шукати для них житло. Свою квартиру він віддав багатодітній родині з Маріуполя: “Вони сказали, що їм просто немає куди їхати. І я сказав: “В Бучі порожня квартира стоїть, поїхали”. Вони питають: “І скільки ми можемо тут жити?”. Я відповів: “Допоки Маріуполь не повернуть Україні і у вас не буде своєї домівки, ви будете тут жити”.
“Було страшно виїжджати в нікуди, – каже переселенка з Маріуполя Ганна, родину якої прихистив Костя. – Я навіть не думала, що є люди, які допоможуть. В інтернеті начиталася про те, як то там вигнали переселенців, то там, а десь дорого. Тому й сиділи на місці. Ми Костянтину дуже вдячні. Він до нас майже кожного дня приїжджає. Ми коли хворіли, він нам і градусник привозив, і фрукти дітям, і овочі”.
“Для мене зараз Україна – це найвільніша країна в світі, де воля – не просто параграф у Конституції. Вона є в кожного українця, ця справжня свобода. І вона понад усе, – переконаний Костянтин Гудаускас. – У мене є важливе доручення від родини, яка ще 15-го року врятувала прапор у Луганську та передала його мені. Найменший з цієї родини дав мені цей прапор і сказав: “Поверніть його до Луганська”. Це для мене особливе доручення. Ми повернемо його в Луганськ, і Луганськ буде з Україною. Я вірю, що після перемоги ці міста будуть найпатріотичнішими. Бо всю нечисть війна вимете з цих регіонів. І там звучатиме щира українська мова”.
