Гріла воду для дитини на грудях. Історія виживання сім’ї з Маріуполя

0 0
Read Time:8 Minute, 30 Second

ЛЬВІВ ‒ Їли сиру морожену рибу, бо не було, на чому приготувати. Пили розтоплений сніг, бо не було води. Були дні, коли молоді батьки 4-річного хлопчика взагалі сиділи без їжі. Бо економили обмаль харчів для сина. Адже не знали, скільки часу доведеться перебувати в оточеному Маріуполі. З 24 лютого до 15 березня Світлана з 4-річним сином і чоловіком перебували у своїй квартирі в Маріуполі Донецької області.

Жінка поділилась своєю історією виживання з Радіо Свобода.

Коли у 2014 році Донецьк окупували російські гібридні сили, Світлана з чоловіком (прізвище не називаємо з огляду місця праці – ред.) одразу ж покинули рідне місто. Вони переїхали в Маріуполь. Думали, що на місяць, а вийшло на вісім років. Тоді приїхали з невеликими торбинами. Потім батьки передали більше речей. За вісім років життя в Маріуполі у подружжя народився син, купили у кредит помешкання. Тут творили комфорт і затишок для себе.

24 лютого сім’я була вдома, Світлана і чоловік хворіли на COVID-19. Коли почули перші вибухи на околицях міста, як і більшість мешканців, подумали, що це ненадовго. А у разі погіршення ситуації, так тоді розуміли, зможуть виїхати. Так, як це вже зробили у 2014 році. Однак в оточеному місті провели майже три тижні.

Якщо нас не стане, то нехай у своїй квартирі

«Як це страшно не звучить, у чоловіка були думки, якщо щось жахливе трапиться, просто, якщо нас не стане, то нехай у своїй квартирі. Ми бачили війну не по телевізору, а у вікнах: перші вибухи на околицях міста, де аеродром, мікрорайон «Черемушки», куди лягали «Гради», які все ближче були до нас.

Ще 24 лютого купили воду. А 27-28 лютого зрозуміли, що все ‒ нікуди не виїдемо. Скрізь були обстріли, люди повертались назад на своїх автомобілях. Спочатку наш Приморський район не дуже обстрілювали. Але вже на початку березня у наш дім потрапив снаряд, в один із під’їздів. Ми боялись, що вогонь перекинеться на нас. Ніякі пожежні вже тоді не їздили. Вибігли на вулицю, а там теж обстрілюють. Незрозуміло, де було безпечніше: вдома чи на вулиці. Ще у квартирі тоді був газ, але зникли електрика, вода, опалення. На вулиці ‒ мінус 15-17. Продукти з холодильника виставили на балкон, те, що було вже готове, і з морозилки. До будинку підвезли технічну воду – і теж встигли ще набрати, але пити її не можна було. А зранку побачили, що тієї машини вже немає, просто її розбомбили. Вона вигоріла вщент. Після 1 березня нам перестали везти і технічну воду», ‒ розповідає Світлана.

Без води, електрики, газу

Новорічна гірлянда на батарейках слугувала світлом у вечірній час. І це хоч трохи тішило сина. Чоловік Світлани заряджав свої телефони і сусідські у авто. Але 4 березня зник зв’язок – і родина не мала інформації про організовану евакуацію. Коли могли «впіймати» зв’язок, то лише читали «протерміновані» повідомлення про можливу евакуацію з міста.

Кілька днів мешканці будинку, де проживала Світлана з сім’єю, готували їжу на вулиці.

Одна жінка загинула у квартирі, її тіло навіть не забирали

«Сусіди воду з борошном розводили і на вогні пекли такі оладки. А я змішувала воду з борошном, додавала трохи какао. Такий «суп». Готували по черзі, гарячу воду набирали в термоси. Одного ранку сусід пішов розвести багаття. Почався дуже сильний обстріл, стіни у квартирі тріщали. Я вибігла з дитиною і попросилась до сусідів внизу. Під час тих обстрілів сусід загинув. Такі сильні обстріли тривали кілька днів, ми боялись вийти на вулицю.

Навпроти нас була багатоповерхівка, там лежало трохи снігу, і всіх, хто загинув, ми відносили туди. Хто чим міг, тим накривав тіла. Поки ми були вдома, то три тіла там лежали. Одна жінка загинула у квартирі, але її тіло навіть не забирали», ‒ пригадує Світлана.

Будинок, в якому проживала Світлана з родиною

Будинок, в якому проживала Світлана з родиною

8 березня вони залишились без їжі. Під час обстрілу осколки потрапили на їхній балкон. Всі продукти були просякнуті склом. Для дитини берегли воду, якої вже було обмаль. Виходити готувати на вулицю боялись.

«Рятувала вода з бойлера. Набирали воду, яка стікала з даху. Мала інтер’єрну свічку, туди лила віск і так дитині в горщичку маленькому робила кашу з пластівців. Він постійно просив курку. «Дай, мамо, курку». Декілька шматочків залишилось, і я ножем йому в кашу зішкрябувала. А він просив цілий шматок. Я розуміла, що не можу віддати все, бо потім буде голодний. Просив яблучко чи банан. А у нас вже нічого не було. Почала копирсатись у смітті, щоб знайти якийсь залишок банана чи яблука, почистила і для запаху кинула дитині у кашку.

Клала пляшечку під одяг, щоб зігрівати власним тілом

Було кілька баночок йогурту. Ми розводили баночку йогурту водою, і цього вистачало сину на три-чотири дні. Хоч запах йогурту був. Самі ж ми могли нічого не їсти. Бо я не розуміла, скільки нам треба триматись, розуміла, що нам треба максимум їжі залишати малому. У нас була просто заморожена риба, їли сирою. Як це витримали шлунки?

Сиділи ввечері і мріяли, якщо виживемо, якщо зможемо врятуватись, то щоб ми хотіли би першим поїсти. Отак мріяли з голоду. А ще вода була постійно холодна. Дитині потрібна була тепла. Тому я спала з пляшечкою води на грудях. Клала пляшечку під одяг, щоб зігрівати власним тілом», ‒ каже Світлана.

Так виглядав під’їзд будинку, де мешкала Світлана з родиною

Так виглядав під’їзд будинку, де мешкала Світлана з родиною

Евакуація на власний ризик

14 березня у помешканні Світлани не було жодного вцілілого скла у вікнах. Вона почувалась дуже ослабленою. Дитина постійно плакала через постійні вибухи, які не припинялись. Рішення було одне ‒ виїжджати, незважаючи на обстріли і ризик загинути.

Ми зрозуміли, що не треба стін триматись, а тримати тих, хто поруч

«Не знаю, які звуки були жахливіші. «Град» страшно, але «Град» – то таке, влучить – не влучить. Міномет – то дуже страшно, бо відразу загиблі. Найжахливіше літаки, коли лежиш і над тобою звук. Бачиш, як летить і кидає бомбу. Поруч із нами вже не було трьох поверхів зверху, це сталось миттєво. Сморід у хаті, все брудне, нема в що перевдягнути дитину. Не мились уже тижні. Запах від нас такий, що годі передати, страшно згадати. А туалет… Жах. Я тарілки загортала у пакет і так немитими викидала. Було холодно, брудно, голодно, страшно. Ми зрозуміли, що не треба стін триматись, а тримати тих, хто поруч.

15 березня ми взяли документи і ледь спустились вниз. Ми вийшли, в чому були, було багато одягу на нас, по три куртки. Малого закутали в ковдру. Наша машина була розбита, бо поруч впав снаряд. І нам побило лобове скло, воно було як павутиння. Дірки в машині. Але вона завелась! Я накрила сина ковдрою, у разі обстрілу була б надія його врятувати. Ми виїхали з нашого двору. Плити, осколки, поїхали у бік порту. Саме там не було таких боїв. Може, вони намагались його залишити. Їхали чорним містом. Вигорілі будинки, розстріляні машини, трупи на вулицях. Біля порту було дуже багато машин у черзі на виїзд.

Жодного вцілілого будинку, прикриті трупи людей на вулицях

Нам пощастило вибратись в бік селища Моряків. Літак кружляв над нами, ми стояли 5-6 годин, щоб виїхати на трасу. Тягнулись через селище, а це власні будинки, паркани з написами «Діти», «Старики», жодного вцілілого будинку, прикриті трупи людей на вулицях. На виїзді з міста стояла побита техніка. Вся дорога була всіяна мінами. Ми попросились їхати за машиною попереду, бо чоловік не міг через побите скло добре бачити дорогу.

Нам порадили їхати в Бердянськ, який був окупований. Туди в’їхали без проблем. Зупинились у моєї знайомої. Вперше за місяць я помила голову. Їсти навіть нікому не хотілось. Купили воду і не могли її напитись. Це була вода! Ми готові були митись холодною водою, головне, що вона є, що тихо, що є цілі вікна. Але ми розуміли, що треба їхати далі, залишатись там було небезпечно для моєї родини. Було дуже страшно, бо начитались новин і знали, що дуже багато блокпостів на виїзд з Бердянська у бік Запоріжжя. Знали, що Василівка обстрілюється, що ретельно перевіряють чоловіків, чого і боялась», ‒ говорить Світлана.

Цією машиною родина евакуювалась з Маріуполя

Цією машиною родина евакуювалась з Маріуполя

Сім’я проїхала через всі блокпости. Звісно, що всю інформацію у телефонах повитирали. Свій телефон Світлана заховала. На одному з блокпостів залишили російським військовим ноутбук.

У нас такий тягар впав

«З Бердянська їхали більше доби. Коли виїхали з окупованої території, то побачили хлопця, в якого на лацкані був український прапор. Я думала, що вискочу з тієї машину і піду обіймати його. У нас такий тягар впав! Мій син сьогодні, коли бачить людей у формі, питає: «А ти з України?», ‒ каже Світлана.

Коли родина вже добралась до Запоріжжя, то маленький син Світлани не розлучався протягом дня з сосисками. Батьки дозволили синові з ними спати, щоб дитя могло оговтатись від пережитого стресу.

Вже згодом, перебуваючи у безпеці, Світлана дізналась, що їхньої квартири у Маріуполі вже немає. Туди влучив снаряд. Під плитою їхньої квартири загинув сусід.

Масштабна війна Росії проти України

24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.

Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу».

Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.

На середину липня Україна оцінювала втрати Росії у війні в більш ніж 38 тисяч особового складу. Кремль не озвучує дані щодо загиблих під час вторгнення, але визнає, що втрати «значні». Наприкінці червня президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.

Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей.

Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».

Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були під російською окупацією.

Управління Верховного комісара ООН із прав людини станом на 18 вересня верифікувало 5 916 випадків загибелі і 8 616 – поранення цивільних людей в Україні внаслідок повномасштабної війни Росії проти України, розпочатої 24 лютого 2022 року. В ООН наголошують, що реальні цифри – значно вищі.

Previous post Лукашенко доручив розпочати підготовку Білорусі до оборони «за нормами воєнного часу»
Next post Зеленський обговорив з Ердоганом питання безпеки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *