Warning: sprintf(): Too few arguments in /sites/ua24.news/wp-content/themes/infinity-news/inc/breadcrumbs.php on line 252

Марія Бурмака про війну, знищення Харкова, перемогу України. Інтерв’ю

Харків – рідне місто української співачки Марії Бурмаки. В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода вона розповідає, що могла би плакати щодня, споглядаючи фото руйнувань міста її дитинства, однак, як вона сама каже, не має на це права: «Я розумію, що місто любові моїх батьків нищиться, але я живу із думкою, що після перемоги ми все відбудуємо».

Радіо Свобода поспілкувалося із Марією Бурмакою у Празі, де у співачки відбулися два концерти. Для музикантки виконати пісню на слова Олени Теліги, яка жила у чеській столиці, стало здійсненням давньої мрії. Бурмака виконала у нашій студії ексклюзивно для глядачів Радіо Свобода.

У розмові із Сашком Шевченком Марія Бурмака також розповіла, як почала вести дві програми на Польському радіо та як дізналась про те, що потрапила у шорт-лист Шевченківської премії.

– Харків – ваше рідне місто. Що ви відчули, коли почалися масовані обстріли міста і що відчуваєте сьогодні, коли обстріли не припиняються?

– Перший раз, коли я бачила фотографії розбомбленого Харкова, я не могла стримати сліз. Навіть не сліз, я не могла стримати істерики. Тому що це моє рідне місто, місто, в якому я виросла. Я бачу будинки, повз які я ходила багато разів і які повністю зруйновані.

Потім, скажу вам чесно, я переживала за своїх рідних. Тому що в мене там рідні, і двоюрідний брат, який з Харкова, зараз він пішов служити у ЗСУ. І його хвора мама жива, це родина татового брата. Тому я дуже переживала за всіх своїх рідних.

І в мене дуже друзів багато в Харкові. У мене є однокласник, з яким ми дружимо з дитячого садочка, з двох років. І він – дуже відомий хірург, Кирило Пархоменко. І він зараз оперує, буквально у ці дні. Він не поїхав. Він оперує, син оперує. І часто з цими ліхтариками, і з генераторами, з відключенням світла.

Я можу сказати, що я плачу кожен день, а я не маю права плакати кожен день

Тому, звичайно, це з однієї сторони, шок, біль і злість. А з іншої сторони, це намагання допомагати і триматися. Тому що я можу сказати, що я плачу кожен день, а я не маю права плакати кожен день. Тому що той же Кирило Пархоменко, з яким ми переписуємося і який знає про всі [мої] ініціативи і концерти, і благодійні концерти, і про всю допомогу, яка виходить завдяки цим концертам, він мені пише:«Маня, молодець, Маня, тримайся», і я теж пишу якісь підбадьорюючі моменти. Тому що це мій друг.

Я дивлюсь на це тверезими очима. Я розумію, що місце мого дитинства, моєї любові, моїх батьків, нищиться. Але я живу з думкою, що після перемоги ми все відбудуємо.

– Нещодавно правоохоронці повідомили, що дитячий письменник Володимир Вакуленко був закатований російськими військами в Ізюмі. Як ви відреагували на це?

– Ми всі вже зрозуміли, що ми воюємо з дияволом. Ми воюємо не з людьми. Ми воюємо з якоюсь такою страшною антигуманною країною. В 21-му столітті я думала, що такого в принципі бути не може.

І тепер, коли йдеться про те, що треба домовлятися або повертатися до кордонів до 24 лютого, я дивуюся і не розумію. Світ повинен розуміти, що це люди, які не мають нічого святого, які роблять злочини проти людства.

Вбивати дітей-немовлят, дитячих письменників. Скільки наших музикантів зараз на фронті? Поетів, письменників? Артем Полежака, Артем Чех… Це люди, які не хотіли воювати, вони пішли захищати свою країну.

Дитячого письменника вбили. Їхня «друга армія світу», як вони казали, воює з дитячими письменниками? Воює із дводенним немовлям, якого вбили. Тому Україна бере на себе страшний удар у війні з силою, яка має на меті знищити світ. От ні більше, ні менше. І всі ці злочини підтверджують те, що це не люди, це упирі.

– Ви зараз базуєтесь у Варшаві і ведете програму для дітей «Зелена» на Польському радіо. Як так сталося і хто цільова авдиторія цього шоу – діти, які втекли від війни?

– Коли в мене брала інтерв’ю українська служба Польського радіо, і журналістка Мар’яна Кріль в мене спитала: «Ти не хотіла б я спробувати працювати на радіо? Зараз закрили повністю російську службу. І нам треба закривати ефір, і ми шукаємо, хто би міг це робити».

Ви ж розумієте, що концерти благодійні. На цей момент роботи в мене не було. Я – така ж людина, як і всі, яка шукала роботу якусь для того, щоб жити будь-де: в Україні, у Варшаві. Тому що мені треба годувати свою сім’ю, і мені треба якось функціонувати. Винаймати квартиру, наприклад.

І от була така пропозиція, і я подумала, а що я б могла робити? Наприклад, інтерв’ю з усіма моїми друзями-музикантами і митцями з українського контексту, яких я знаю і люблю їхню творчість, і можу ще щось таке розповісти, про що ніхто не знає, бо я їх знаю протягом життя.

І можу робити програму для дітей, бо я робила дуже багато онлайнів під час COVID, і мені дякують за ці онлайни для дітей. Я сказала, що можу робити і таку, і таку програму. На що мені відповіли: «Давай і таку, і таку».

Хто аудиторія? Ну, по-перше, всі, хто слухає українську службу Польського радіо. Це і українці з Польщі, які завжди слухали українську службу, і це дуже багато наших українських дітей-біженців, і їхні батьки, звісно, бо дитячу програму дорослі теж слухають.

У програмі я співаю, ставлю українські пісні, але я ще ставлю і польські дитячі пісні. Ми їх теж слухаємо, але я дітям перекладаю віршовано. Щоб діти, оскільки вони у польському середовищі, знали, що співають на Миколайка, на різдвяні свята, і розуміли.

І «не бійся жити», де я беру інтерв’ю у наших музикантів, але таких, знаєте, не попсових. Не тих, які на виду, а ті, які насправді ніколи не несли «русский мир» в Україну, а які є патріотами, які на фронті і які завжди були українцями: Тарас Компаніченко, «Фома», Журавель з групи «Oт Vinta».

– 30 листопада стало відомо, що ви потрапили у шорт-лист Шевченківської премії з проєктом «Улюблені класики». Можете розповісти про цей проєкт і чому він важливий?

– 30 листопада я дивилася прекрасну Прагу, ходила цілий день з чарівною Марійкою Прокоп’юк, яка нам розповідала все. Бо мені дуже цікаво було, бо в цьому проєкті «Улюблені класики» і Олександр Олесь, Олена Теліга, я знаю поезію Ольжича. Це українські літератори, чиє життя було пов’язане з Прагою.

Я була така натхненна. Я подумки переформатовувала програму концерту на 1 грудня (у Празі), що він має бути зовсім інакшим, що я буду розповідати про Телігу, про Олександра Олеся. Бо це наше, і Прага це все пов’язує.

Минулого року теж опинилася у шорт-листі і премію не отримала. Тому якщо 9 березня я цю премію не отримаю, я не сильно здивуюсь і не сильно засмучусь

І вже дуже пізно вночі я раптом побачила, що я опинилася у шорт-листі Шевченківської премії. Я ніяк не відреагувала, я навіть ні з ким не поділилася зі своїх близьких і друзів. І за великими рахунком, це особливо нічого не значить, бо я минулого року теж опинилася у шорт-листі і премію не отримала. Тому якщо 9 березня я цю премію не отримаю, я не сильно здивуюсь і не сильно засмучусь.

А якщо отримаю, то це буде велика перемога і моя, велика відзнака, бо це найбільша державна нагорода у галузі культури, і велика нагорода всій нашій команді. Я придумала всі ці пісні, але проєкт – це альбом, але це концерти у найбільших університетах країни. Це лекція, те, що я розповідала про цих поетів. І, звичайно, це робота багатьох людей.

Ті, хто цікавиться українською літературою, а я про це розповідаю на концертах, знають, що Олена Теліга багато часу провела у Празі. Вона вчилася тут. Звідси вона поїхала в Україну зі своїм чоловіком Михайлом Телігою. Вона незаконно перетнула кордон. Всі їхали-тікали, а вона поїхала в Україну.

Фашисти її розстріляли як редакторку газети «Українське слово», сказавши, що її чоловік може не йти з нею. А він пішов з нею на смерть. Пам’ятник стоїть біля Бабиного яру.

І от пісню на вірш «Махнуть рукою, розіллять вино» я дуже хотіла заспівати у Празі. І моя мрія здійснилася.

Previous post У Херсоні затримали можливу корегувальницю обстрілів ворога
Next post священнику УПЦ (МП) дали 12 років за ґратами

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *