Як Булгаков ставився до України насправді, розповів києвознавець Дмитро Шльонський

0 0
Read Time:9 Minute, 24 Second
— Коли чую заяви, що Булгаков був українофобом та монархістом, виникає бажання запропонувати людям, які це говорять, не полінуватися і все ж таки прочитати роман «Біла гвардія», де є, наприклад, такі рядки про голову УНР Сімона Петлюру: «Симон… слово, в котором слились и неутоленная ярость, и жажда мужицкой мести, и чаяния тех верных сынов своей подсолнечной жаркой Украины… ненавидящих Москву, какая она ни была бы — большевицкая, царская или еще какая», — каже києвознавець, директор Музею однієї вулиці Дмитро Шльонський. — У «Білій гвардії» ви прочитаєте єдиний в українській літературі докладний опис параду військ Петлюри після взяття Києва наприкінці 1918 року.

«Булгаков висміював імперщину, тому глава Української держави Скоропадський показаний у романі у непривабливому світлі»

— Чому ж у такому разі виникли претензії до автора «Білої гвардії»?

— Багато в чому через те, що у минулі роки і Музей Булгакова, і українські булгакознавці недостатньо вивчали та показували ставлення цього письменника до України. Адже є що про це сказати: Булгаков став у літературі провісником Української національної революції 1917−1921 років. Я наполягаю на тому, що найповніше і найправдивіше він розповів про український національний рух у найбільш розкритикованому зараз його романі «Біла гвардія».

— Як ви поясните, що звинувачення звучать насамперед на адресу цього роману?

— Варіант «Білої гвардії», що зберігся, був пошматований редакторами і на їхню вимогу самим Булгаковим, тому повною мірою не відображає задум автора. Адже він замислювався як масштабна епопея життя Києва в бурхливі криваві 1918−1920 роки: устояне за століття життя в місті руйнувалося, причому катастрофічними темпами. Люди не встигали адаптуватися до чогось одного, як приходила інша влада і все кардинально змінювалося. Але якщо уважно читати цей понівечений варіант «Білої гвардії», стає зрозуміло, що Булгаков навіть більш проукраїнський письменник, ніж багато його колег, які писали українською мовою у 1920-х роках. На догоду радянській системі вони зображали Петлюру як мало не сміховинну, випадкову у владі людину, яка не змогла зберегти незалежну державу. Так само шаржовано вони показували його соратників. А Булгаков писав про Петлюру із глибокою симпатією.

— Люди, які вимагають закрити Музей Булгакова, найчастіше аргументують свою позицію цитатою з «Білої гвардії» з неприємними висловлюваннями на адресу гетьмана Павла Скоропадського. Булгаков погано ставився до нього?

Він висміював імперщину, тож у непривабливому світлі показаний у романі глава Української держави Скоропадський. Гетьман створював для себе монархічний ореол, який, мабуть, мав намір застосувати залежно від політичної ситуації або стати самодержцем України, або Російської імперії.

І ще одне, що стосується «Білої гвардії»: неприпустимо ототожнювати роман зі знятим за ним російським серіалом. Серіал вкрай тенденційний і відображає імперську антиукраїнську позицію панівного в Кремлі режиму. Багато сцен, діалогів (особливо застільних) серіалу — це жах якийсь, там усе перекручено, вивернуто навиворіт.

Дмитро Шльонський: «Напади на Булгакова об’єктивно працюють на розкол українського суспільства». Фото з Вікіпедії

— Якщо я правильно зрозумів, існував остаточний варіант «Білої гвардії», але він не зберігся?

— Так. Зі спогадів Ірини Раабен, яка підробляла у 1920-ті машинописом, ми знаємо, що вони з Булгаковим кілька разів передруковували роман (автор неодноразово переписував, міняв фабули цілих шматків). Зрештою, текст був остаточно передрукований і знаходився в будинку Булгакова. Однак потім кудись зник.

— У такому разі, який варіант роману зберігся до наших днів?

— У радянському журналі, який редагував публіцист та літературний критик Ісайя Лежнєв, встигли надрукувати лише дві частини роману. Після цього журнал закрили, а третю неопубліковану частину примудрилися загубити. Потім її відновлювали за кордоном, у Ризі, випадкові люди, орієнтуючись на закінчення п’єси «Дні Турбіних». Тут слід нагадати, що на прохання режисерів МХАТу Булгаков написав на основі роману п’єсу, яка отримала назву «Дні Турбіних». У процесі цієї роботи керівництво театру змусило автора не лише прибрати чи переробити цілі шматки п’єси, а й дописали кінцівку на користь більшовицького режиму. Ось на цю завершальну частину і орієнтувалися люди, які готували в Ризі роман до друку. До нас дійшов цей його варіант, опублікований у Франції 1927 року.

— Цей роман критикують і за понівечені українські слова в устах його героїв. Невже Булгаков, який народився і виріс у Києві, так погано володів українською мовою?

— Він її чудово знав і любив (тому є безліч свідчень). Понівечені українські слова — це результат втручання в текст редакторів та останньої дружини Булгакова Олени Сергіївни. Вона родом із Риги, українську мову зовсім не знала. Однак під час підготовки до видання роману виправила багато українських слів — щоб вони були більш схожими на російські. До речі, коли у 1980-х я вперше прочитав «Білу гвардію», теж був здивований перекрученою українською мовою. Герої роману (бійці армії УНР, шпана, яка приходила грабувати Лісовича) так говорити не могли. Нехай частина киян спілкувалася суржиком, але не тією дивною штучною мовою, якою підмінено в романі живу українську мову. Ці недоречності помітив і Юрій Некрутенко, який переклав твори Булгакова на українську.

Зараз звинувачення на адресу Булгакова намагаються обґрунтувати, тикаючи не тільки в «Білу гвардію», а й в оповідання «Я вбив», «Червоний мах». Ці войовничо налаштовані люди ніби не розуміють, що не можна ототожнювати літературних героїв та їхнього автора: якщо якийсь літературний герой негідник, то це не означає, що письменник такий самий, як він.

«Булгаков більш проукраїнський письменник, ніж багато його колег, які писали українською мовою у 1920-х роках», – каже Дмитро Шльонський

«Нинішні росіяни мають до київської культури минулого таке саме відношення, як жителі сучасного Єгипту до стародавніх єгиптян»

— Раніше Булгакова звинувачували в українофобії?

— Так. Вперше такі претензії до нього прозвучали ще наприкінці 1980-х. Тоді мене це дуже здивувало, оскільки прізвище Булгакова серед київської інтелігенції було свого роду паролем людям із демократичними переконаннями. Хвиля критики письменника почалася після статті одного відомого українського письменника, який звинуватив Булгакова у замаху на знаменитого кінорежисера Олександра Довженка.

— Це якийсь фейк?

— Звісно. У своїй статті письменник розповів вигадану кимось історію про те, що під час однієї з патріотичних демонстрацій (чи то 1918-го, чи то 1919 року) у Києві офіцер з вусиками вистрілив з пістолета в Довженка. Цим офіцером буцімто був Булгаков (до речі, вусів він ніколи не носив). Щодо цієї статті відбувся гучний розгляд у Спілці письменників України. Автора колеги засудили, і він навіть вибачився в одній із газет. Але насіння було кинуто.

— Нещодавно Національна спілка письменників України закликала закрити Музей Булгакова та заснувати в цьому будинку музей композитора та диригента Олександра Кошиця на тій підставі, що він жив там 1906 року. Ви, мабуть, проти цієї ідеї?

— Так. Цікаво, що Кошиць ніколи в тому будинку не мешкав. Ми маємо тому документальні докази.

— Які?

— Паспорт Кошиця, який колектив нашого музею шукав багато років і знайшов. За царських часів поліція заносила в паспорти громадян їх місця проживання. У паспорті Кошиця вказана адреса «Андріївський узвіз, 22». Він мешкав там 2 роки. Зі спогадів композитора теж випливає, що його квартира була саме у 22-му будинку. А Музей Булгакова знаходиться в 13-му.

Музей Булгакова. Його закриття домагаються люди, які звинувачують письменника в українофобії. Вони пропонують заснувати у цій будівлі музей композитора Олександра Кошиця, хор якого першим виконав знаменитий «Щедрик» Леонтовича. Фото Сергія ТУШИНСЬКОГО, «ФАКТИ»

— Чому ж на будівлі Музею Булгакова нещодавно розмістили меморіальну дошку на честь Олександра Кошиця?

— Хтось знайшов в одному з дореволюційних довідників Києва, що Кошиць жив за адресою «АА, 13» (мабуть, мався на увазі Андріївський узвіз). Впевнений, що в довідник вкралася помилка, адже в таких книгах неточностей досить багато — наборщики пропускали прізвища, імена, адреси. Це одна з них.

Проте дошку встановили. Я пояснював ініціаторам цієї ідеї, що Кошиць там не жив. А вони мені: «Це політична потреба». Як коментувати таку відповідь, вирішувати вам. В результаті дискусії людина, яка дала на це гроші, сказала: «Гаразд, я оплачу пам’ятну дошку і для 22-го будинку». Тепер на Андріївському узвозі дві пам’ятні дошки композитору — на будинках, що стоять навпроти один одного (22 та 13 номерів). Ребуси для туристів.

До речі, всесвітньо відомий, на жаль, уже покійний шашист Ісер Куперман, котрий за радянських часів емігрував до Ізраїлю, у своїх пізніх інтерв’ю розповідав, що він жив колись у будинку Булгакова. Це неправда, але за аналогією з Кошицем можуть запропонувати повісити на будинок Андріївський узвіз, 13, ще й пам’ятну дошку Ісеру Куперу.

— Доводилося чути, що оскільки цей будинок належав прототипу одного з героїв «Білої гвардії» інженеру та архітектору Василю Листовничому, а Булгакови лише знімали другий поверх, значить, не було підстав відкривати там музей. Це правда, що будинок не Булгаковський?

— Правда, але яке це має значення? Потрібно розуміти, що на початку XX століття відсотків 95 киян не мали власних будинків чи квартир — було прийнято, зокрема серед заможних людей, орендувати житло. Батько Булгакова Опанас Іванович був професором Духовної академії, отримував гідну платню, але його родина винаймала квартиру — так було заведено.

До речі, в Києві перший будинок, у якому продавалися квартири, було збудовано лише в 1913—1914 роках — на вулиці Великій Житомирській. До того продаж квартир в нашому місті не практикувався — можна було купити увесь будинок.

Тут слід сказати, що саме Булгакови порадили згаданому вами архітектору Василю Листовничому придбати двоповерховий будинок на Андріївському узвозі, 13. Ці сім’ї були давно знайомі (жили в сусідніх квартирах у будинку в Діонісіївському провулку), приятелювали.

Після купівлі будинку на Андріївському узвозі, 13, Листовничий залишив другий поверх за Булгаковими. Він також придбав велику ділянку землі на розі нинішніх вулиць Михайла Коцюбинського та Богдана Хмельницького, планував звести новий будинок. Більшовицький переворот поставив у цьому проєкті хрест. У Листовничого була одна єдина дочка — Інна (у заміжжі Кончаковська). Вона та її діти — Валерій та Ірина — зберегли багато речей у квартирі Булгакових, у тому числі автентичні двері, вікна, шпінгалети, поручні, меблі… Частину цих предметів вони складали на горищі і, коли у 1989 році почалося створення Музею Булгакова, їх звідти дістали. Валерій Кочаковський підказував, де і що може лежати. Тоді у тому будинку жила його молодша сестра Ірина Миколаївна, яка утримувала Булгаківську квартиру у належному стані. Кончаковські казали: «Будинок наш, але квартира Булгакових».

— Ви були серед тих людей, які ініціювали створення Музею Булгакова?

— Так. У роки горбачовської перебудови зібралася неформальна група молоді, чисельність якої сягала 60 осіб, я очолював її. Ми взялися створити на громадських засадах Музей Булгакова. На першому поверсі Булгаківського дому ми провели кілька виставок. А 1989 року було ухвалено рішення про організацію державного музею. Багато експонатів передав Анатолій Кончаковський, який став першим директором музею. Він однофамілець власників будинку на Андріївському узвозі, 13, багато років колекціонував усе, що пов’язано з Булгаковим, був знайомий із двома його дружинами. У минулі роки колектив музею зумів роздобути чимало булгаківських раритетів (фотографії, листи, речі). Частину з них вдалося привезти з росії — часто ледь не таємно, без розголосу (інакше могли не дозволити вивезти).

— Тобто безпідставними являються заяви, які з’явилися в ЗМІ про те, що в музеї немає автентичних речей Булгакова, тому його можна спокійно закрити?

— Саме так. Маючи фотографії квартири Булгакових вдалося відновити інтер’єри. Спочатку підбирали меблі приблизно такі ж, як на знімках, пофарбувавши їх у білий колір — щоб одразу було зрозуміло, що вони не булгаковські. Але згодом в міру надходження до фондів автентичних речей їх розміщували в інтер’єрах, а білі «муляжі» забирали. Звісно, ​​частина з них залишилася, але й автентичних булгаківських речей там чимало.

Аргументи на користь Музею Булгакова можна наводити ще довго. Головне, що ми всі повинні розуміти: нападки на Булгакова об’єктивно працюють на розкол українського суспільства. Зараз, коли вирішується доля української нації, цей розбрат особливо недоречний, адже ми маємо бути максимально згуртованими. Я маю таку підозру, що всю цю кашу якимись хитрим чином заварила російська ФСБ, щоб зіштовхувати українців між собою.

І ось ще що: я категоричний проти того, щоб ми відмовилися від київської культури минулого, хай навіть російськомовної. Нинішні росіяни мають до неї таке саме відношення, як жителі сучасного Єгипту до стародавніх єгиптян.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про шедеври, які зібрані в першому в Україні музеї порцелянових фігур Shvets Museum.

34

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook
та Instagram

Previous post Обстріли військ РФ на Донеччині, в Дніпрі та Миколаєві – влада розповіла про жертви і руйнування
Next post Дергачівська міськрада опублікувала фото підняття прапора України у Козачій Лопані на Харківщині

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.