26 травня – день початку у 2014-му році оборонної епопеї Донецького аеропорту, яка увійшла в історію як приклад героїчного опору у перший період російсько-української війни. Непристосовані для захисту приміщення цивільного летовища українські бійці утримували 244 дні (спочатку міністерство оборони України назвало цифру 242, і лише пізніше стало відомо про групу Максима Ридзанича («Адама»), яка після підриву нового терміналу ще два дні утримувала позицію «Пожарка». В групі «Адама» був молодий боєць, учасник Майдану, Володимир Коляда із позивним «Живчик». Він загинув на фронті широкомасштабної війни у листопаді 2022 року. Радіо Свобода зібрало інформацію про його життя і бойовий шлях.
Шлях воїна для Володимира Коляди розпочався із Майдану 2013-го року. Його рідні переконані, що саме Революція гідності стала переломною подією, яка змінила його.
Пройшов 11 кілометрів пішки, щоб поїхати на Майдан
Володин батько Михайло пригадує, як одного дня після роботи отримав смс, що формується автобус із Сокаля на Майдан до Києва. Він розповів про це сину, і той пішки пройшов 11 кілометрів, щоб сісти на той автобус. До цього, кажуть рідні, Володя політикою особливо не цікавився.
Коляда приїхав у Київ і на Майдані потрапив у 10 сотню.
Спочатку розносив бутерброди, потім допомагав розподіляти теплі речі, які зносили для учасників Майдану. Саме там він і отримав свій позивний «Живчик».
Усі близькі Володимира Коляди, розповідаючи Радіо Свобода, кажуть, що цей позивний справді відповідав його характеру. Хлопець вирізнявся своїм позитивом, товариськістю, кмітливістю і швидкістю дій.
«Працювали тяжко, але він давав тому раду. Позивний «Живчик» відповідав його сутності. Бігав, метушився. Все і всіх знав», – розповідає Володин друг Андрій Бабух, який разом із ним був на Майдані.
Вони разом виходили на чергування, а потім були одними з останніх, хто виходив з будинку профспілок, коли той уже горів. Забрали з другого поверху бронежилети під час пожежі і вивели пораненого товариша на Михайлівську площу.
«Він не боявся викликів. У нас там Володя лишився, ми його Шефом називали. Кажу: «Вертаймося назад, бо він один, як ми його кинемо?». Без проблем жодних, розвернулися і пішли».
Після Революції Гідності Коляда проходив навчання у Житомирі на базі 90-го окремого десантного батальйону. 1 листопада 2014 року він разом з побратимами поїхав у Костянтинівку, яка була їхнім постійним місцем дислокації.
Віталій Зварич з позивним «Рекс» згадує, що там були складніші тренування і злагодження.
Волонтерка Тетяна Руденька каже, що коли приїхала до бійців у Костянтинівку і хтось з хлопців запропонував їй каву.
Це була людина-щирість
Володимир з побратимами прийшов і каже: «Ми каву запропонували, але кави в нас нема. Ну ми зараз ці всі п’ять поверхів оббігаємо і щось знайдемо». Через трохи вони повернулись із пакетиком «маккави три в одному».
«Це була найсмачніша кава в компанії справжніх наших хлопців», – згадує Тетяна.
І додає про Володимира:
«Це була людина-щирість. Він був справжній. Якщо він посміхається, йде до тебе міцно обіймати і каже, що радий бачити, то це було направду. Дуже тепло він зі всіма спілкувався».
Шлях у ДАП
У січні 2015 року ситуація в Донецькому аеропорту стала критичною. Російські гібридні сили прямим наведенням били з танків по терміналу та диспетчерській вежі, повністю обстрілювали дорогу, по якій бронетранспортерами підвозили боєкомплект, воду і їжу для оборонців ДАПу.
13 січня 2015 року впала вежа ДАПу.
І командир взводу снайперів 1-ї аеромобільної десантної роти 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади Максим Ридзанич «Адам» почав дзвонити своїм бійцям, щоб ті терміново виїжджали на підкріплення аеропорту.
Як розповідає Віталій Зварич, командир завжди старався берегти бійців у віці і таких молодих, як «Живчик». Тому «Адам» назвав п’ятьох бійців, які мали йти на підкріплення оборони Донецького аеропорту, і Коляди серед них не було.
««Рекс», підійди до командира, хай мене візьме в аеропорт. Я хочу з вами», – просив «Живчик» Віталія Зварича і не піддавався на жодні вмовляння залишитися і прикривати тили.
Віталій поговорив з командиром, і той пояснив, що має іти лише п’ять людей, хіба раптом хтось відмовиться. Тоді «Живчик» помінявся зі своїм земляком, бо той сказав, що має погане передчуття.
Тож до п’ятьох снайперів додали ще двох кулеметників і група почала прориватися на територію Донецького аеропорту, щоб зайняти позицію в пожежному депо, яку називали «Пожарка». По дорозі один боєць загинув.
«Коли ми приїхали, почали сєпари обстрілювати. У пожежному депо лежали поранені. Шок. Сєпари вогнем луплять, не дають розпакуватися. «Жива» почав найперший розбирати бойовий комплект, заносити на вишку. Ще був хаос, а він найперший, хто кинувся і почав знімати БК», – пригадує Віталій Зварич.
Тоді Володимир разом із Віталієм отримали контузію, їх привалило стіною, внаслідок пострілу танка.
«Нічого не чуємо, в шоці. Відкопали з-під завалів, до кута притиснулись, приходили до тями. Казав йому: «Після цього ми повинні на правильний шлях стати. Женимося, заведем сім’ї, побратимів не забуватимемо. Ти дивись мені, тій дівчині, щоб голову не морочив, маєш розписатися». Командир був поряд, жартував: «А мені що робити, розвестися?», – пригадує Віталій Зварич.
«Живчик» придумав, що зробити, щоб супротивник думав, наче у них є із півсотні людей. Для цього він поширював дезінформацію по рації. В одному зі своїх інтерв’ю Коляда розповідав, що це дозволило відтягнути наступний штурм противника.
Я радий, що мені така команда попалася
Їхня група стояла на позиціях до останнього. Коли одна група виходила і запропонувала їм вийти, Максим Ридзанич відповів: «Мені така команда не поступала, виходити я не буду». Тоді вишикував усіх бійців і сказав: «Хто має бажання виходити з групою, можете з ними. Я нічого не скажу. Хто не може – йдіть». Ніхто не пішов. Всі відповіли йому: «Ми лишаємося». Тоді командир сказав їм: «Я радий, що мені така команда попалася».
Віталій Зварич згадує, що на тренуваннях у Костянтинівці, Володимир через запальний характер і прямоту, мав претензії до командира. Але, на його думку, після боїв у Донецькому аеропорті ставлення до командира змінилося: «Живчик» побачив у ньому лідера.
Коляда визнав, що був неправий раніше, пишався командиром і вже після виходу з Донецького аеропорту постійно просився на всі бойові завдання з Ридзаничем.
В якусь із ночей вони побачили, як на шаленій швидкості проривається МТЛБ. (бронетранспортер). Його шалено обстрілювали і в якийсь момент машина перевернулася. Звідти вийшло троє поранених бійців.
«Живчик» був на позиції, і почув ще голос. З бронетранспортера почувся крик російською: «Допоможіть, допоможіть, я живий»,
Володимир зголосився йти подивитися хто там, але Віталій застеріг його від цього, бо це міг бути противник. Поранені з МТЛБ теж відмовили від цього: «Нє-нє, це сєпари заманюють. Ми передивились, там всі загинули, вже там нікого нема». «Живчик» вже проповз значну частину шляхи до підбитого броньовика, але потім повернуввся.
Через рік Віталій Зварич був на реабілітації в Аджарії і поділився із психологом, що цей голос мучив його з «Живчиком». Там йому порадили не тримати це в собі, а розповісти цю історію на загал. Віталій у фейсбуці написав пост про це. А через якийсь час під тим постом йому написали: «Спи спокійно, я вижив». Він розповів про це «Живчику». А пізніше той боєць, якому вдалося вижити, навіть приїхав до Зварича додому.
Зараз Віталій міркує, що навіть якби вони з Володимиром і пішли туди, то потрапили б у ворожу пастку, їх розстріляли б. Адже такі випадки уже траплялися в Донецькому аеропорту.
Анатолій Левчук з позивним «Фокс», який тоді був разом у групі з Володимиром і Віталієм на позиції «Пожарка» розповідає, що в ніч з 21 на 22 січня противник впритул підійшов до позиції «Пожарка».
«Живчик» був одним із перших, хто почав відбивати цю атаку. Тієї ночі ще були провокації під виглядом, нібито, здачі противника в полон.
Групі «Адама» принесли перепрошиті рації. На той момент вони не знали хто і де ще є на із оборонців ДАПу на території летовища. За словами Левчука, командир Максим Ридзанич вагався залишатися чи виходити з позиції «Пожарка».
«Ми нікому не вірили. Ходили чутки, що ми в полоні. Різна була інформація. Ніхто не вірив, що ми живі вийдемо. Ми вагалися, поки не уточнили, що таки ми тут одні, тримати будівлю вже немає сенсу», – пояснює Анатолій Левчук.
За спогадами Віталія Зварича, командир Максим Ридзанич «Адам» сказав тоді бійцям: «Якщо ми виходимо, ми не знаємо, чи не попадемо в полон. Треба продумати, як іти».
Зварич пригадує, що у ці дні зателефонував хтось з командирів. Бійцям сказали, що їх на метеостанції зустріне Максим Грищук із позивним «Прокурор». Потім їм зателефонували ще раз і повідомили, що за ними прийде боєць з позивним «Окунь». Ридзанич уже знав і довіряв цьому бійцю, тож погодився.
Згодом допомогти вийти бійцям з території аеропорту разом із «Окунем» зголосився «Єшка».
«Окунь» озвучив бійцям наказ про вихід і близько 6 ранку 23 січня бійці почали відходити з аеропорту. Анатолій Левчук з позивним «Фокс» йшов позаду з кулеметом.
Віталій Зварич пригадує: попереду йшов «Окунь», за ним командир, далі інші бійці, а вкінці «Живчик» і «Єшка».
Найдалі був «Фокс», який прикривав бійців з кулеметом. Він дав їм 10 хвилин для відходу, а потім побіг по «взльотці». Інші бійці чекали, поки він добіжить до них.
«Чому ви мене чекали?», – запитував він їх. «Якщо була б стрільба, то ми вернулися би», – відповіли вони.
Віталій Зварич розповідає, що дорога була вся у воронках. Бійці йшли і провалювалися у них. Ридзанич провалився по пояс і вони з «Живчиком» його витягли.
«Усе просто як у катакомбах, а зверху м**калі пускали ракети. Небо освітлювалися. Дорога була довга. Ми йшли вимучені. Нічого не видно, але час від часу сєпари щось пускають зверху, і силуети можна побачити»», – пригадує Віталій.
Побратими весь час потім пригадували цю ніч.
Якось на День незалежності, коли Коляда і Зварич об’їзджали могили загиблих побратимів, сталося так, що вони йшли з ним пішки шість кілометрів і дорога нагадувала їм ту, якою вони виривались з Донецького аеропорту.
«Ніч, туман. Дорога теж була польова і небо таке… Ніч темна і час від часу щось просвітлювалось. «Жива» каже: «Як з аеропорту дорога, пам’ятаєш? Ми так, як і тоді, були з рюкзаками. Йшли, а він мені розказував мені про свою сім’ю».
Вийшовши з ДАПу Володимир Коляда залишився біля нього і продовжував брати участь у боях. Віталій Зварич вважає, що «Живчик» воював героїчно.
20 березня 2015 року Коляда отримав кульове поранення, а командир Максим Ридзанич «Адам» загинув.
Володимир пройшов реабілітацію і згодом знову повернувся на фронт. Він двічі підписував контракт із ЗСУ. Вдруге у Львівському військкоматі його відмовилися взяти, бо мав третю групу інвалідності. Тоді він зателефонував до Віталія, щоб дізнатись, чи можна підписати контракт через військкомат у його місті – Заліщики. Зрештою, його взяли.
Анатолій Левчук з позивним «Фокс» переконаний, що досвід боїву Донецькому аеропорту згодом дуже пригодився під час повномасштабної війни.
Досвід у локаціях, які були наближені до міських боїв, дуже знадобився «Живчику». Також він знадобився мені в Бахмуті.
«Цей досвід у локаціях, які були наближені до міських боїв, дуже знадобився «Живчику». Також він знадобився мені в Бахмуті. Це зовсім інший рівень: коли ти стріляєш з окопу у ворога, який навпроти тебе і коли ти і ворог в будівлі, або треба заходити тобі в будівлю, де може бути ворог. Те, що ми набули в локаціях аеропорту, дуже згодилося, і побратими кажуть, що тим, хто мав досвід міських боїв у 2014-2015 роках, це пішло на користь», – каже Анатолій Левчук.
Віталій Зварич також переконаний, що у Донецькому аеропорті він набрався досвіду, завдяки якому потім навчав інших. Щоразу цей досвід збільшувався, але разом з тим, за його спостереженнями «Живчик» ставав жорсткішим. Та попри це, він і далі не втрачав свого позитиву.
«Він вступав у дружбу моментально. З дітьми швидко контакт налагоджував. Мій син запитував часто: «Тату-тату, а «Живчик» коли приїде?» Він моментально жарт придумував, на позитиві, на приколах. Така товариська людина. Людина-душа».
Знову на фронт: повномасштабна війна
Коли почалася повномасштабна війна, він присів біля пічки у батьківському домі, дивився в той телефон і мовив мамі: «Почалася війна. Здається, треба померти». Попри вмовляння рідних залишитись і стан здоров’я, який дозволяв йому це, він у перші дні вторгнення зібрався і поїхав на фронт.
У перші дні повномасштабного вторгнення він зідзвонився зі своїм земляком з Червонограда Володимиром Луцьовим з позивним «Тринадцятий», з яким вони познайомились ще під час Майдану, а потім разом воювали на сході у 2017 році. Володимир Луцьов збирав групу бійців і запропонував «Живчику» долучитися до них.
Вони були разом на позиціях в аеропорті Жуляни. Воювали біля Києва, Ірпеня, Гостомеля і Бучі, а потім разом поїхали в сторону Чернігова. Згодом їм запропонували сформувати свою групу у батальйоні «Архангела Михайла». Там «Тринадцятий» був командиром групи, а «Живчик» – його заступником.
Добре володів дроном, супроводжував танки
«Він добре володів дроном і супроводжував танки. Коли «Живчик», сидячи на одній з гусениць танка, супроводжував, так вийшло, що вони наїхали на міну. Вона спрацювала і тоді «Живчик» отримав чергову контузію», – пригадує побратим Олександр.
Як розповідає Володин побратим Олександр «Хонда», у добробаті вони стали злагодженою групою. У складі цієї групи «Живчик» був заступником командира і за спогадами побратимів, завжди брав на себе відповідальність і йшов першим. За спогадами Володиних побратимів Володимира Луцьова «Тринадцятого» і Олександра «Хонди» «Живчик» був одним із перших, хто заходив у Циркуни і Червону Зорю, що на Харківщині.
«Ми на день його затягували, але за день ми набували купу знань. Він досконало вчив. Коли ми були всі разом, до 8 серпня, у нас не було ні одного ні одного пораненого чи загиблого. Ми з «Живчиком» заходили в Харківській області так, що нам залишалося 4 кілометри до кордону з Росією.
У нас було три Вовчики, ми ще спілкувались між собою, що точно три Вовчика переможуть одного. І всі три Вовчики стали двухсотими», – розповідає Олександр з позивним «Хонда».
У травні-червні «Живчик» разом із «Тринадцятим» воювали у Донецькій і Луганській областях. У липні вони разом взяли відпустку. 30 липня «Живчик» був свідком на весіллі у Володимира Луцьова. Але весілля відсвяткувати тоді не встигли.
Побратими пообіцяли тоді один одному, що ніхто з них не помре, поки не відсвяткують весілля і поки не втілять ідею спільного бізнесу, яку колись придумали в окопах у Золочеві, що на Харківщині. Володимир Луцьов хотів зробити баранячу ферму, а «Живчик» поблизу вирощувати виноградники. На цій же території побратими мріяли облаштувати ресторан поруч з озером.
Коли «Живчик» отримав контузію, став погано чути на ще одне вухо. До того ж на той момент він мав третю групу інвалідності. Тож міг списатись, але повернувся далі на фронт. Спершу до 120 бригади, в потім – до батальйону «Карпатська Січ».
Волонтерка Людмила Костенка згадує, що коли він востаннє приїжджав до неї додому, вона пильно подивилась йому у вічі і застерегла берегти себе.
– Ха-ха-ха Людка, я вже не повернусь, – сказав їй тоді Володя
– Не смій мені так говорити.
– Ти не була, зараз інша війна.
У складі «Карпатської Січі» «Живчик» спершу воював на Харківському напрямку. Разом з побратимами рухався зі сторони Лозової, Барвінкового до Ізюма і брав участь у звільненні цих територій. Потім від Ізюма почали рухатися в Лиманському напрямку, звільняючи території Донецької області.
«Він розумів сенс війни, був надійним і вмів воювати. Найголовніше – він ділився своїми навиками. Спілкувався з усіма бійцями на рівні. З ним хотіли товаришувати, бо з ним було легко. Коли я як командир з ним працював, мені також з ним було приємно. Він розумів субординацію, хоча я набагато менше за нього воюю, підказував, де як правильно зробити», – описує його командир Олександр з «Карпатської Січі».
Після звільнення Лиману, лінія фронту призупинилась. Їхній батальйон працював на стиках двох областей – Донецької і Луганської. Село Терни стало сектором відповідальності батальйону. Вони заїхали у це село, за яким йшли поля, посадки лісу і лінія зіткнення.
Суть завдань, які виконував тоді Володимир як розвідник разом з побратимами, полягала у тому, щоб вийти на спостережений пункт і доповідати про зміну обстановки. Він був «очима» для батальйону. Одного разу у бійців виникли підозри через незрозумілі для них рухи і голоси. Попереду був яр з обмеженою видимістю, тож Володимир з побратимами пішли подивитися і перевірити. За словами волонтерки Людмили Костенко, незадовго до загибелі він записав і надіслав їй відео, на якому показував, як довкола багато мін.
За словами командира Олександра, Володимир був найближче до розтяжки. Через це йому попало найбільше осколків і він втратив багато крові.
– «Кіпіш», напевно, наша війна уже закінчилася, – сказав Володя побратиму, коли вони чекали на евакуацію.
– Яке скінчилася? «Живчик», ти що? Ми ще воюватимемо.
Коли його привезли в лікарню, він ще був живий. Через велику кількість пошкоджених ділянок втратив значну кількість крові. 9 листопада 2022 року він загинув.
«Воювати потрібно до останнього подиху або до перемоги. «Живчик» якраз так і робив. Він міг як ветеран російсько-української війни, на якомусь етапі сказати: «Ну все, я свій вклад у цю війну зробив. Тепер це питання наступних бійців». Він воював до останнього. Рухався і знищував ворога всіма доступними для нього методами», – каже побратим Володимира з «Карпатської Січі» Ігор Костюк.
Біль сім’ї
Усі, хто були добре знайомі з Володимиром, згадують, як сильно він любив свою дочку Марію. Віталій пригадує, що коли «Живчик» востаннє до нього приїжджав, то розповідав про дочку і при тій згадці у нього на очах проступали сльози.
У доньки Володимира Коляди таке ж світле волосся і блакитні очі, як у її тата.
Хоч Марія була ще маленькою, коли Володимир був на війні, але знала: він є і він герой. Незадовго до втрати батька, загинув і її дядько. Її мама намагалася психологічно підготувати її до похоронів тата.
«Тато помер, але він стане ангелочком. Ти уявляєш, скільки ангелочків ти уже маєш: дідуся, дядю і тата?»
На похорон батька дівчинка вибрала іграшкового ведмедика і поклала поруч з ним. Віка згадує, що тоді вже донечка заспокоювала її. Але й зараз бувають моменти, коли Марія сідає і починає плакати.
– Доць, чого ти плачеш?
– Тата шкода. Мені скучно за татом.
Володимир познайомився із Вікторією на заправці у Луцьку, де вона працювала. Він саме їхав на фронт, поклав перед нею гривню і попросив написати якесь побажання. А Віка написала свій номер телефону.
Так зав’язалися їхні стосунки. Володимир любив дарувати коханій квіти, ромашки або її улюблені червоні троянди.
Потім Віка поїхала до нього в Донецьку область.
«Я завжди знала, що можу покластись на нього. Навіть як я їхала до нього в Донецьку область, не боялася»
Віка міркує, що ще однією справжньою сім’єю для нього були побратими. Так про це згадують і його батьки та брат з сестрою. На їхню думку, він не міг знайти себе в цивільному житті, війна стала його роботою.
Заняттям у цивільному житті, яке допомогло йому зблизитись із сім’єю стало вирощування полуниці і малини. Так, під час догляду за ягодами він став більше спілкуватися зі своїм братом Василем. Коли обрізав малину, любив вмикати українську музику на воєнну тематику і співати.
«Там біля тополі калина росте
Мамині очі чекають тебе,
Сива у розпачі плаче,
Сина все чекає – та в Бога вже його душа».
Це рядки з пісні, яку він часто любив наспівувати.
«Музика завжди була з ним. Він завжди був з посмішкою, як би йому тяжко не було. Тепер весь час, коли йду понад ту малину, мені здається, що він там є», – ділиться його мама Зіновія.
Батько Володимира Михайло каже, що усі ці дев’ять років у них проходили в очікуванні. Есемески, дзвінка, гуркоти машини. Їхній дім з прапором, привезеним сином колись, стоїть на хуторі, де рідко проїжджають машини. Тож щоразу, як було чутно звук двигуна, вони думали на сина.
«Плачу з його матір’ю. Де не гляну – його речі. Відчуваєш цей біль. Доки він буде? Не знаю. До кінця життя».
Завжди чекала його і сестра Надія. Говорить, що для неї він був, як права рука. Якось, наприклад, вона потрапила в лікарню, а чоловік був закордоном. Тоді Володимир приїхав і допоміг їй.
«Все, що він робив, для мене таке цінне і водночас безцінне. Щоб я не попросила, він старався допомогти. У мене два брати, а я між ними і завжди казала, що в мене два ангели. На жаль, одного не стало».
Усі його рідні згадують про те, як він любив дітей. Вони колись жартома казали Володимиру, що той мав би працювати вихователем у дитячому садку. Сестра Надія пригадує, що окрім спільного часу донькою, племінниками і похресниками та вирощування ягід, у нього було ще одне захоплення у цивільному житті – подорожі. Як тільки він закінчив школу, став мандрувати Україною. А на Новий рік надсилав сестрі свої фото ялинок з різних міст України.
Віталій Зварич також пригадує те, як він любив природу. Коли вони разом були на реабілітації, то Володимир запропонував: ««Рекс», йдемо завтра вранці на цю гору». Через стан здоров’я Віталій не зміг піти тоді. А Володимир купив собі вина, солодощів і о шостій ранку пішов на гору. Ще він любив приїжджати до Віталія в гості у Заліщики, що на Тернопільщині, й гуляти оглядовим майданчиком.
Повага і пам’ять
Нині сім’я Володимира прагне вшанувати пам’ять про Володимира. Рідні звернулися до місцевої влади з проханням «встановити пам’ятник в селі Реклинець Червоноградського району Львівської області для вшанування пам’яті загиблого героя-кіборга Коляди В. М. та захисників, що віддали своє життя за Україну».
У відповідь на інформаційний запит Радіо Свобода міський голова Ярослав Ройко відповів, що таке звернення отримали і розглянули на спільному засіданні.
За результатами засідань комісій міськради рекомендували виконавчому комітету Великомостівської міської ради та відділу освіти, культури та туризму організувати та провести до 1 серпня громадське обговорення питань увічнення пам’яті усіх загиблих героїв громади. Також там рекомендували архітекторам міськради вивчити процедуру встановлення меморіальних дошок та пам’ятників, пам’ятних площ на території громади.
За спогадами рідних і волонтерів, Володимир за життя чутливо реагував на несправедливість і відчував через це неприйняття у суспільстві. Коли він повертався зі служби, то помічав, що люди розважаються так, ніби не помічають війни. Тож коли почалася повномасштабна війна, він гадав, що це може змінити ситуацію і прискорити наступ України, а зрештою, перемогу, у яку він завжди вірив і заради якої жив.
Його прагнення до справедливості проявлялось у різних речах: від несприйняття корупції до незадоволеності через різну оплату праці. Так, коли після повернення зі служби він повернувся додому, то влаштувався на роботу столяром, але скоро звільнився, бо взнав, що його колегам платять менше. Своїй колишній дружині він розповідав, що на комісії щодо інвалідності, хотіли, щоб він дав гроші для продовження групи. Та він відмовив: «Ні, хай перевіряють, я нічого не платитиму».
Побратим Олександр «Хонда» також описує його як відповідальну і завзяту до змін людину.
«Він дуже хотів все змінити. Ми навіть жартували: «Живчик», ти наступний депутат або голова Верховної Ради. А там, якщо будеш добре себе вести і виправдаєш нашу довіру, то навіть, може, і будеш президентом». «Живчик» хотів бачити європейську державу, в не корупційну», – ділиться побратим.
Волонтерка Людмила Костенко пригадує, як одного разу Володимира висадили з автобуса через те, що від нього начебто тхнуло зброєю. Це трапилось вночі, коли він їхав автобусом «Київ–Львів». Тоді Людмила одразу ж поїхала машиною, щоб забрати його з узбіччя дороги.
«Він стоїть один з торбою, здоровенним рюкзаком, у формі, зігнутий, худючий і плаче через оце. Ніхто за нього не вступився в автобусі. Він нагнув голову і вийшов. Я його забрала додому, заспокоїла і посадила на потяг. Він переживав, що немає гідної поваги до воїнів ні від держави, ні від людей».
Схожий випадок з Володимиром стався з ним і вересні 2015 року у маршрутці сполученням Луцьк–Червоноград, про це повідомляло інформаційний портал «ДК Захід». Володимир показав водію посвідчення учасника бойових дій. Той відповів, що у них, мовляв, такі посвідчення не діють і він має або заплатити, або вийти.
Мама Володі каже, що і в рідному селі були ті, які не розуміли Володин вибір. Запитували: «Чого він пішов? А він там треба був? Були б призвали, тоді вже, а чого він пішов сам?»
«Це біль для них, коли вони повертаються назад. Байдужість також вбиває. Потрібно, щоб їх ніколи не забули: ні живих, ні мертвих. Пам’ятали про них завжди», – вважає сестра Надія.
Волонтерка Тетяна Руденька, яка з 2014 року була знайома з Володею, також наголошує га тому, наскільки важливо зберігати пам’ять про нього.
«Коли хлопці з 90-го батальйону подзвонили та сказали про Володю, це був біль. Я дуже не люблю цей вираз «Герої не вмирають». Вони вмирають, на жаль. Герої лишають з болем, сльозами та смутком своїх рідних. Головне, щоб Україна про це пам’ятала, не забула і навіть якщо одна людина піде і поставить свічку за всіх тих, хто віддав своє життя за нашу незалежність, значить це вже було не марно».
Коротка біографія і відзнаки
- Володимир Коляда народився 21 липня 1989 року у селі Реклинець на Львівщині.
- Учасник Революції гідності
- Доброволець, учасник АТО, оборонець Донецького аеропорту
- Останнім із групою Максима Ридзанича вийшов із території ДАПу
- З початку широкомасштабного вторгнення Росії знову одразу взявся за зброю. Захищав Київ, звільняв Харківщину
- Загинув 9 листопада 2022 року
Нагороди:
- медаль «захиснику Вітчизни» (2015 р.)
- медаль «За жертовність і любов до України» (2016 р.)
- нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» від Спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України» (2016 р.)
- медаль «Ніхто крім нас!» від 90-го окремого аеромобільного батальйону ім. Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої Аеромобільної бригади (2016р)
- нагрудний знак «Знак пошани» від Міністра оборони України (2015 р.)
- медаль «За військову службу України» (2018 р.)
- відзнака «Хрест «Карпатської січі» (№121) від окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ» (посмертно, 10.11.2022 року).
- Державна нагорода України – орден «За мужність» ІІІ ступеня. (28.04.2023)
Радіо Свобода від 2014 року записує розповіді оборонців ДАПу та інформацію про те, що там відбувалося.
Ось деякі з них:
Початок оборонної епопеї ДАПу: як це було
28 вересня 2014 року в історії оборони ДАПу: «щонайменше дев’ять загиблих і двадцять поранених»
«Кіборг» Гуцаленко, який вивішував прапор над терміналом ДАПу, помер від поранення
Жовтень в обороні Донецького аеропорту: хронологія подій у розповідях учасників
Грудень 2014 року в обороні Донецького аеропорту: хронологія, спогади, фотографії
19-21 січня 2015 року – пекельні дні оборони Донецького аеропорту. Розповідає «кіборг» Володимир Небір
«Кроха» про Зінича: «Він міг стати другим Пироговим, але загинув у ДАП»
Штабне командування в Донецькому аеропорту ніколи не було – боєць
21 січня – день загибелі Героя України «кіборга» Ігоря Брановицького
