радянські спецслужби проти лідерів українського спротиву в екзилі

Як радянські органи держбезпеки полювали на очільників українського національно-визвольного руху – про це «Історичній Свободі» розповів дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник.

– Між Першою і Другою світовими війнами українська еміграція поділена на три провідні течії: уенерівська, оунівська і гетьманська. Боротьбу проти якої з них радянські спецслужби вважали пріоритетною?

– Якщо говорити про вбивства українських діячів за вказівкою з Кремля, то нині, на відміну від 10-20 річної давнини, не кажучи вже про радянські часи, можемо говорити не лише про окремі епізоди і персоналії. Завдяки розсекреченню архівів СБУ та Служби зовнішньої розвідки України маємо цілісну картину і можемо говорити про тенденції, про зміну тактики, виконавців і засобів виконання.

Течії української еміграції в міжвоєнний період мали свої особливості. Гетьманці не мали військових структур. Звісно, гетьман Скоропадський становив певний інтерес для радянських спецслужб, за ним постійно стежили. Про це свідчать розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України. Але там не було міліарної і спецслужбівської складової, яка була в уенерівців.

Після поразки визвольних змагань за кордон пішло багато козаків і старшин армії УНР, які зберігали і готували потенціал для можливого поновлення боротьби. Постав Державний центр УНР в екзилі, при якому діяла спецслужба – серйозна структура з підготовленими кадровими старшинами.

– Яка тісно співпрацювала з польськими спецслужбами.

– Звісно, вони працювали і на їхні кошти. Це була та сила, яка становила загрозу для більшовицької влади, тому їх намагалися відстежувати з самого початку.

ОУН – це трохи пізніше. Спочатку була УВО – Українська військова організація. Але вона виникла і діяла на західноукраїнських землях, а тому більше проблем становила для польського уряду. Коли в 1929 році постала ОУН, то увага радянських спецслужб на неї перекинулася, бо побачили, що це більш радикальна структура.

А на початку 1920-х більшовики складали списки «найзапекліших ворогів радянської влади», серед яких були Петлюра і головний розвідник УНР Змієнко. Ставилося завдання припинити їхню діяльність будь-яким чином – завербувати, дискредитувати, ліквідувати – залежно від обстановки.

– Часто кажуть, ніби вбивця Петлюри Самуїл Шварцбард був радянським агентом. Архіви це підтверджують?

– Така думка в українській історіографії, яку я поділяю, що головний винуватець цього вбивства – це більшовицька влада, її спецслужби, які своїм знаряддям обрали прямо чи непрямо певних осіб.

В архівах СБУ і Служби зовнішньої розвідки є документи по вбивству Петлюри. Зокрема, ціла низка документів вже по тому, як готувався судовий процес і яка була реакція українських емігрантських кіл. То там в публікаціях і висловлюваннях понад 90% сходилися на тому, що це вбивство за завданням більшовиків.

І Самуїл Шварцбард діяв не один. Там фігурує Михайло Володін, щодо якого, припускаю, документи засекречені десь зберігаються у московських архівах. Цей агент більшовицьких спецслужб «випадково» опинився поруч, коли готувалося це вбивство, який зустрічався з Шварцбардом і його дружиною, писав якісь записочки. Так би мовити, він робив певну підводку.

Шляхом убивства однієї особи хотіли покінчити з полярністю всього УНРівського руху, всю «петлюрівщину» дискредитувати. І, треба визнати, це частково вдалося. Такі складні операції у той період, а це 1926 рік, тільки розгорталася. А пізніше у спецслужб більшовицьких складніші багатоходові операції різні були.

– У 1930-ті роки увага переключається на оунівців. До речі, радянські спецслужби добре знали, як відбувався установчий з’їзд ОУН у Відні. Вони володіли інформацією від самого початку?

– На жаль. Це біда українського національно-визвольного руху і емігрантських організацій, які, на жаль, були просякнуті більшовицькою агентурою. Це явище треба досліджувати і показувати, як воно було. Бо без цього ми не зрозуміємо тих процесів, тих вбивств і багато іншого. Тут хотів би додати, що Петлюра теж був обставлений радянською агентурою.

– А вони вербували українських діячів чи заводили своїх людей? Наприклад, Павлу Судоплатову, який вбив провідника ОУН Євгена Коновальця, вигадали легенду, ніби він молодий націоналіст Павло Валюх. Тобто це більше було завербовані чи «валюхи», прониклі співробітники радянських спецслужб?

– І без одного, і без іншого не обходилося. Якщо говорити про Судоплатова, то це кадровий співробітник спецслужб. І це було доволі складне завдання – підготувати таких людей, які легко впровадилися б в закордоння.

Тут інший аспект – таку людину впровадити в близьке оточення Петлюри чи Коновальця дуже складно, щоби повірили йому. Легше було завербувати вже готову людину з оточення, яка хотіла би повернутися. Була відпрацьована схема – на когось виходили й одразу затримували, якщо він повертався до СРСР…

Василь Лебедь-Хом’як зіграв ключову роль у вбивстві Коновальця, в підводі Судоплатова до нього. Це однодумець Коновальця і Мельника, разом вони в Січових стрільцях воювали.

Коновалець низку своїх людей, хто хотів повернутися, відправив до СРСР із завданням: створюйте там підпілля. Лебедь-Хом’як потрапляє в поле зору органів держбезпеки. А там розмова проста: або тебе «в розход», а твоїх родичів, якими всі дорожили, до Сибіру – і це все на твоїй совісті, або ти з нами співпрацюєш. Отак сталося з цим Василем Лебедем-Хом’яком, він же «агент 82».

Йому відпрацювали легенду, ніби він створив підпільну антирадянську організацію. Коли він повернувся, то Коновалець і його оточення спочатку вивчали, а потім повірили – своя ж людина. Невдовзі розробили легенду, що він підведе до Коновальця свого 27 річного племінника, який розчарувався в радянській дійсності, українського патріота. Так він звів Судоплатова з Коновальцем.

Лебедь-Хом’як потім ще багато років грав свою роль. Але він такий був не один!

Архіви радянських спецслужб дивують – там ледве не кожен крок Коновальця, мовляв, сьогодні він у Швейцарії, завтра переїздить до Парижу і зустрічається з тим-то. Його постійно вели, попри те, що Коновалець, звісно ж, конспірувався. В близькому оточенні були агенти, крім того, в той час радянська спецслужба вже мала свою агентуру в поліцейських органах багатьох європейських країн, плюс багато перехоплених листів. Усього до десятка закордонних джерел давали інформацію про переміщення або плани провідника ОУН.

– «Пекельні цукерки», які йому Судоплатов підсунув, це був єдиний варіант замаху чи розглядалися ще якісь? І хто додумався до такого, щоб замаскувати вибухівку під коробку цукерок?

– Звісно, в таких випадках є план А, план В і план С. Після цього замаху в Судоплатова було кілька планів відходу. У нього була зброя, і, якби щось пішло не так, він мав би відстрілюватися, а останню кулю лишити собі. Так він сам розповідав, хоча вірити спогадам Судоплатова не зовсім можна.

Гарантоване фізичне знищення – це з пістолета впритул. Але цей варіант відкинули, тому що Коновальця постійно супроводжував помічник і охоронець Баранівський. За таких обставин стріляти складно, а надто це прирікало виконавця на загибель або арешт.

Тоді існувала спецлабораторія Григорія Майрановського. Отруєння Скрипалів, Литвиненка і всіх інших свідчить, що її зберегли і використовують досі. Ця та інші лабораторії мали завдання за короткі терміни розробити спеціальні засоби.

Як відомо зі спогадів Судоплатова, Сталін запитав: які в Коновальця уподобання? Судоплатов відповів: цукерки, Коновалець часто купує коробки цукерок. Той каже: о, ви над цим серйозно подумайте!

Ну, і подумали – дали вказівку розробити вибуховий пристрій. А там фахівці були професіоналами своєї справи – і за страх, і за совість працювали. Виготовили такий пристрій, який у вертикальному стані не діяв, а коли горизонтально клали коробку з цукерками на стіл, то починав працювати і через 30 хвилин вибухав. Так воно і сталося.

– Сталін особисто тримав на контролі замах на Коновальця? Очевидно, для нього це була важлива справа, якщо дійшло до такого обговорення.

– Сталін тримав на контролі дуже багато справ.

– Перед і на початку Другої світової війни радянські спецслужби діяли дуже активно. В 1937 році в Парижі викрадають очільника російської білоеміграції генерала Міллера, 1938 рік – вбивство Коновальця у Роттердамі, 1940 рік – убивство Троцького в Мексиці. Українська еміграція, російська білоеміграція і антисталінська троцькістська – проти них чекісти однаково інтенсивно діяли, чи комусь приділяли більше уваги?

– Попервах, мабуть, білій еміграції. Ровсвівців (члени білогвардійського Російського загальновійськового союзу, російська абревіатура РОВС. – ред.) найбільше в міжвоєнний період знищили. Зрештою, ця еміграція була найчисельнішою.

Троцький – це особистий ворог Сталіна, тому його треба було дістати за будь-яку ціну, не шкодуючи ні сил, ні засобів. Сталін особисто контролював. Там також Судоплатов був задіяний.

Попервах боротьбу проти українському національно-визвольному руху віддали в Харків. Десь із 1925 року розгорнулася активна робота. А потім у Кремлі зрозуміли, що український національно-визвольний рух не менш небезпечний для них, ніж ровсівці. З усіх еміграцій інших союзних республік жодна не становила для них такої небезпеки, як українська.

– Невдовзі після загибелі Коновальця ОУН ділиться на два крила – Бандери і Мельника. Як проти них працювали радянські спецслужби?

– Намагалися впровадити свою агентуру і контролювати процеси і в одному крилі, і в іншому. Можливо, радикальніше крило на чолі зі Степаном Бандерою більший становило інтерес. Планували операції з ліквідації як проти бандерівців, так і проти мельниківців.

І тут дуже характерною є осінь 1944 року, а саме 11 листопада 1944 року.

Я зустрів чотири документи датовані листопадом і три з них 11 листопадом про план операції із ліквідації. Вже на території Німеччини йде Друга світова війна. І в цей час IV розвідувально-диверсійне управління НКВС, очолюване тим же Судоплатовим, через агентуру отримало інформацію, що в Берліні з’явилися звільнені з німецького концтабору українські діячі. Випадає слушна нагода покінчити з ними під канонади артилерійські, під час наступу і боїв за Берлін. Для того, щоб це не видалося світовій громадськості як політичне вбивство.

Тоді плани з ліквідації Андрія Мельника і Степана Бандери практично за однією схемою, за одним шаблоном розроблялися. Підготувати групу людей зі знанням іноземної мови, агентура з числа німців, які знають Берлін, десантувати у грудні 1944 року. Те ж саме по Олегу Ольжичу, який загинув у концтаборі влітку 1944 року, але в Москві цього ще не знали – теж знайти і ліквідувати.

– Чому цей план не був реалізований наприкінці 1944 року?

– У справах цього нема. Але можна зрозуміти, що їх планували закинути на грудень 1944 року, почати операцію на початку 1945 року. В цей час активне йшло просування військ. Не так просто було в столицю Третього рейху зайти непоміченими, пробратися невеличкою групою.

– То ці групи закидали чи не закидали?

– Невідомо. Там лише план: закинути на парашутах у грудні 1944 року. Можливо, інші документи ще знайдуться у московських або в інших архівах. Але до питання ліквідації Андрія Мельника, Степана Бандери, Миколи Капустянського, теж визначного діяча ОУН, який займався військовими справами, органи держбезпеки повернулися після закінчення Другої світової війни.

Ці операції йдуть по такій схемі: спочатку всі ці особи подавалися в загальносоюзний розшук…

– А який сенс Степана Бандеру подавати в розшук, якщо відомо, що він закордоном?

– Офіційно радянський уряд перед союзниками ставив вимогу видати їх. Коли вже встановили перебування Бандери і Капустянського в Мюнхені, то стало питання про те, щоб заслабти туди агентуру. Для цього підбирали агентів-бойовиків з числа колишніх оунівців, упівців, яких якимось чином захопили, перевербували, закріпили ці зв’язки на крові, які здали багато своїх побратимів і вже підуть на все.

Першу інформацію отримали від тієї агентури, яка була закордоном і пережила війну.

– В оточенні Мельника і Бандери були агенти?

– На жаль, постійно були, і після Другої світової війни нікуди вони не дівалися. Це емігранти поновили зв’язок і надавали інформацію. В документах фігурує низка псевдо, які надали інформацію, що такий-то в такому-то місті, за такою-то адресою. І вже за цими адресами надсилали агентурні групи.

Спочатку простежували: де мешкає, розпорядок дня, роботи, маршрути руху. Поверталися назад. А потім вже надсилали групу бойовиків-ліквідаторів, які вже мали вчинити замах. Такий план задіяли по Андрію Мельнику – є матеріали, як направляли агентів. Але його знищити не вдалося з цілої низки причин.

Це все відбувається на початку 1950-х років. До Капустянського так само направляють одну групу, іншу групу. Там фігурують агенти «Оріх» і «Довбуш». Діяли парами, щоб один іншого страхував, прикривав відхід. Але Капустянського не вдалося вбити, бо ніколи не заставали його одного, він завжди у супроводі. Якось він дійшов додому, теж у супроводі, то один з агентів хотів його вбити, став наближатися, але Капустянський раптом повернувся і подивився агентові в очі – і той злякався.

Агент потім пояснював: я боявся, що підведу уряд і партію, які мені довірили, що зброя потрапить до рук ворогів…

Можливо, навіть не це врятувало Мельника і Капустянського, а те, що в цей час помирає Сталін. Невдовзі знімають з посад людей, які давали дозволи на проведення цих операцій.

– Після смерті Сталіна в радянському керівництві почалася боротьба за владу. Невдовзі арештували і стратили Лаврентія Берію, а заразом і близько десятка його найближчих соратників. Судоплатов теж опинився за ґратами. Від страти його врятувало те, що він доволі довго імітував божевілля. У підсумку, його засудили до 15 років ув’язнення. Як він згадував у мемуарах, у сумнозвісному Володимирському централі (в’язниця для особливо небезпечних злочинців), бачив кількох оунівців, яких свого часу допитував. Але на той час Судоплатов так сильно змінився, що вони не впізнали його.

Завдяки цим перипетіям українські націоналісти отримали певну передишку. Радянські спецслужби продовжували за ними стежити, але виникла пауза у проведенні операцій з ліквідації. Та невдовзі агенти держбезпеки поновили полювання на провідних українських націоналістів.

Що змінилося в діяльності радянських спецслужб у другій половині 1950-х?

– Серйозніше готувалися до організації замахів на Льва Ребета і Степана Бандеру. Ці операції вже на дещо іншому рівні відбувалися. Тут на арену виходить Богдан Сташинський.

– Почали виводити одну людину, якій повністю довіряли, яка була перевірена на інших заходах і підготована набагато краще. Як готували попередні агентурні групи? Їх знайшли на території Західної України, витягнули до Києва, швиденько підготовку провели, піднавчили мови, дали завдання, розписали план, зробили документи – і все, відправили. Це займало тижні.

Сташинського готували не один рік. По-перше, він пройшов як агент-бойовик підготовку і завдання. Ще в 1951-1952 роках він діяв по повстанцях у криївках, видав все своє оточення і навіть нареченого рідної сестри. Відтак побачили, що ця людина піде до кінця і скоїть все.

По-друге, його готували як розвідника-нелегала. Він був не просто агентом, а як кадровий співробітник, агент-нелегал. Весь цей план розписаний. Стрільба, рукопашний бій, закладення тайників. На військовому кладовищі на Лук’янівці досі збереглися хрести, куди він закладав. На руїнах Золотих воріт закладав. Тобто місяцями людину готували, з ним серйозно працювали.

Крім того, він пройшов ідеологічну підготовку: історія КПРС, історія СРСР, марксизм-ленінізм.

Спочатку його вивели під іншим прізвищем на територію НДР. Він там виконував якісь завдання. Потім на територію Західної Німеччини вивели. Перше завдання Сташинський відпрацював по Леву Ребету. Спочатку був план викрасти Ребета – якийсь агент «Надійчин» мав підсипати снодійне. Але, в підсумку, від цього відмовилися.

– До речі, Ребет тоді був опонентом Бандери. У нього була окрема течія в ОУН.

– Сташинський на судовому процесі пояснював, як йому давали завдання і пояснювали, чому саме Ребет. То казали, що Ребет навіть небезпечніший для радянської влади, ніж Бандера. Це була освічена людина, сильний організатор.

– А діяв Сташинський, коли вбивав Ребета і Бандеру, за допомогою приладу з отруйною речовиною, яку виприскував в обличчя.

– Вибір зброї – це теж цікава ситуація. Ще в 1952 році мали видати спецзасоби, як їх називали. Через 5 років схожий застосують проти Ребета. Але спочатку агенти від них відмовилися, тому що багато незрозумілого ще було з отруйними речовинами. Агенти боялися і казали, що нам краще перевірена зброя, пістолет або ніж, ніж ця незрозуміла штука, від якої ми самі можемо постраждати. Тому попервах зійшлися на тому, що буде пістолет і оброблена отрутою куля.

Це було все настільки закамуфльовано, завуальовано, що навіть у документах в пропуски від руки вписували: «спецзасіб».

Отруйний спецзасіб намагалися задіяти проти Капустянського і відмовилися. Є така інформація, що коли зустрічалися ці два агенти з керівником радянської зовнішньої розвідки, то обговорювали саме спецзасіб. І агенти пропонували зробити його у вигляді запальнички, мовляв, підійду до Капустянського, попрошу цигарку, буду ніби прикурювати і виприсну отруту. Так моделювали ці знаряддя вбивства.

З часом спецзасіб вдосконалили, і Сташинський спочатку відпрацював на собаці та переконався, що все це діє. Це був ще одноствольний засіб з синильною кислотою, який тоді чітко спрацював. А потім він довго вистежував Ребета. Була одна поїздка до Мюнхена, потім друга. Він чітко вистежив. Зайшов до під’їзду, дочекався, коли Ребет прийде і буде підніматися по східцях – вийшов назустріч, дістав з обгортки-газети, вистрілив в обличчя, прийняв антидот. Все спрацювало.

Так само було і з Бандерою. Хіба вже був вдосконалений пристрій – двоствольний. І за такою ж схемою: теж у під’їзді чекав, кілька разів заходив.

– Очільник КДБ УРСР Тимофій Строкач, до якого в Москві ставилися з пієтетом, переконував, що не треба ліквідовувати ватажків ОУН. Він казав, що багато агентури в їхньому оточенні, будемо працювати на їхню дискредитацію і це буде краще. Чому Строкача не послухали?

– Не лише Строкача. Зустрічав таку інформацію від середнього оперативного складу КДБ УРСР. Вони теж згадували, що український Комітет держбезпеки був проти ліквідації Бандери. Вони намагалися довести, що на той період Бандера вже не становив великої загрози для радянської влади, вже не відігравав провідної ролі в тому середовищі. Тому вбивство лише підігріє до нього інтерес, зробить його мучеником.

– Так і сталося після того, як Сташинський утік на Захід і все розповів.

– Так. Але у Москві, мабуть, було інше бачення цього. І аргументи, що Бандера, умовно кажучи, став менш небезпечним, не діяли. Тому що, умовно кажучи, на вустах були Бандера і бандерівці! Це ж явище, як Петлюра і петлюрівці! Треба це явище знищити, а тому треба ліквідувати лідера, бо без цього неможливо ж.

Тому на Хрущова, який ще перед Другою світовою війною активно долучився до боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», а потім із повстанством, аргументи з Києва не діяли. Тому до Строкача не дослухався. Вказівка була йти до кінця.

Якщо глибше зануритися в цю тему, то можна згадати, як Петро І давав вказівки своїй закордонній агентурі вистежувати мазепинців. Григорія Герцика вистежили і запроторили до Петропавлівської фортеці, потім вистежили небожа Мазепи Андрія Войнаровського, якого в Якутію заслали. Розумієте, це цілеспрямована політика державного тероризму, яка використовувала весь арсенал спецслужб і величезні ресурси для того, щоб ліквідувати верхівку, ідеологів, активних діячів національно-визвольного руху.

– Після того, як Богдан Сташинський втік на Захід і розповів, що він вбивав за дорученням із Москви, це сильно дискредитувало КДБ. І радянські спецслужби відмовилися на якийсь час від вчинення таких от вбивств. Але вони продовжували працювати проти української еміграції. Як після викриття Сташинського змінилася їхня робота? Скажімо, як проти Ярослава Стецька, який прийшов на заміну Бандері, працювали?

– Стецько міг таким же шляхом піти, як і Бандера. Його помітили 30 червня 1941 року, коли він проголосив Акт відновлення Української держави, і теж не полишали в спокої. В післявоєнний період на нього готували замахи. Теж надсилали агентуру і хотіли ліквідувати, проте не вийшло.

Його не полишали у спокої, адже він був лідером Антибільшовицького блоку народів, лідером бандерівської ОУН. Але розуміли: якщо буде вбивство, то це вдарить, як після вбивства Бандери, по авторитету Радянського Союзу. Тому змінили тактику. Якщо ми не можемо ліквідувати чи завербувати людину, то ми її маємо дискредитувати.

Була ціла серія операцій з його дискредитації. Виготовляли якісь листівки, в антисемітизмі звинувачувати від імені якихось закордонних сіоністів, і таке інше. Воно не спрацьовувало.

Зрештою, додумалися до операції, яка у 1970-1980-ті роки і сьогодні продовжує використовуватися, так звані активні заходи КДБ. Активні заходи – це заходи, які мають так прибрати людину, щоб ніхто не здогадався, що це рука КДБ.

По Ярославу Стецьку спланували операцію «Некро», тобто «смерть». Довести людину до смерті. Знали, що людина вже в поважному віці, з низкою хвороб. Розробили цілу низку заходів, зокрема, на підробленому бланку Радіо Свобода, але він виглядав як натуральний, підготувати некролог про його смерть. І цей некролог так написали, що нібито після його смерті посіяти розбрат у його оточенні – для цього конкретні люди називалися. Крім того, коли цей некролог розішлють через потрібні канали, поширять по радіо і у пресі, то неодмінно дійде до Стецька, він прочитає, буде переживати і з ним станеться серцевий напад, що доведе його до смерті.

Десь так і сталося. Коли цей «Некро» запустили, а операція тривала багато місяців, то Стецьку стало відомо, що отака інформація вийшла, йому справді стало зле, і через 2-3 місяці він помер. І в доповіді на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького зазначали, що захід, який планували з психологічного тиску і доведення до смерті Ярослава Стецька, спрацював. Отаким чином активні заходи в цей період працювали. Але це теж була форма ліквідації діячів українського національно-визвольного руху.