“Я підскочила, до комори притислася, а потім я чую такий звук… Я вам не можу передати. Такого звуку я ніколи в житті не чула”, – і досі моторошно Наталі Клепко, яка постраждала від ракетного обстрілу.
“Я була в шоці. Все палало, в свій підїзд я не змогла зайти, тому що дві машини біля під’їзду дуже сильно горіли”, – згадує сусідка Наталі Оксана Ісип.
Семеро людей загинули та понад 30 отримали поранення. Серед травмованих і син Юлії Переведенцевої, 23-річний Ростислав.
“Мій син в тому будинку орендував квартиру і на той час знаходився вдома”, – згадує Юлія.
“Сталося три вибухи. Він почув і зібрався виходити з дому – взяти телефон і вибігати з дому. Але стався четвертий вибух, і він втратив свідомість. Коли прийшов до тями, він нічого не бачив. Намагався знайти двері, вийти з квартири. Відчинив двері, і вже в коридорі його знайшла сусідка і вивела з дому”.
Ростислава терміново доправили до лікарні, але врятувати одне око не вдалося.
“Я знайшла його там, все лице було в крові, – Юлія зі сльозами згадує, як вперше після обстрілу побачила сина. – Я до нього підбігла, обійняти його не можна було, тому що все було в крові. Але він заспокоїв, що мам, мені не боляче…”
Юлія доклала усіх можливих зусиль, щоб потурбуватися про свого сина. Але тоді й подумати не могла, що через її піклування у стосунках між нею та сином проляже бездонна прірва.
“Важко до нього підійти. Ти часто не розумієш, як це правильно робити, аби його не образити, аби він не дратувався, бо є певні складнощі в нього…”
Чи існують правила невербального спілкування з постраждалими внаслідок ворожої агресії? Як виявити свою підтримку, допомогти людям, при цьому не зашкодивши їм?
“Коли в мого сина спочатку був стан шоку, він більш-менш спілкувався, – ділиться Юлія. – Просив, щоб я не панікувала. Та згодом він почав все більше закриватися, особливо від мене, чомусь від мене. У нього на мене є якась образа… У нас були непорозуміння, адже у всіх батьків та дітей вони можуть бути. Але перед тим, що сталося, у нас більш-менш стосунки налагодилися. А зараз все повернулось. І ще гірше, ніж було. Це так боляче”.
“Не потрібно такій людині говорити “я тебе розумію”, не потрібно тиснути й розповідати, що їй потрібно робити, – зауважує Віктор Клименко, психолог, фахівець з невербального спілкування. – Корректніше буде запитувати й обережно очікувати відповіді. А не розказувати напряму, як їй жити, адже людині в цей момент потрібно повернутися до себе й зрозуміти, що з нею сталося, де вона тепер, як змінилося її життя, тому додатковий тиск буде їй шкодити”.
Коли слова можуть боляче влучити у свіжу травму, у пригоді можуть стати навички невербального спілкування.
“Своїми жестами, інтонацією, мімікою людина може екологічно висловлювати своє ставлення до іншого”, – каже Віктор Клименко.
Людина у стані шоку або стресу може не сприймати або не чути слова, але на підсвідомому рівні зчитує тон, позу та жести. А тому перш ніж підійти до травмованої людини, ви маєте знати ключові правила невербальної комунікації.
Правило перше: спокійний голос
Намагайтеся не зриватися на емоції, навіть якщо ви дуже співчуваєте. Не говоріть дуже тихо чи надто голосно. Чітко назвіть своє ім’я, поясніть, хто ви.
“Говоріть повільно, дайте людині перейти від своїх думок до реальності, – радить Віктор Клименко. – Можливо, доречно запитати про щось, розказати щось про себе. Якщо це рідна людина, я би рекомендував такий лайфхак: підійти й попросити допомогу у такої людини. Щось по господарству зробити, щось допомогти, сходити в магазин. Цим самим ви людину залучите до життя”.
Правило друге: зоровий контакт. Під час розмови не дивіться вбік або в телефон.
“Треба попасти в поле зору людини, тому що вона може бути в своїх думках. У нас мозок налаштований так, що він реагує на обличчя людей і вмикається. Говоріть
обов’язково обличчя в обличчя. Якщо людина сидить, то варто теж присісти, а не спілкуватися стоячи. Якщо людина стоїть, теж будьте з нею на одному рівні”.
При цьому тримайте відкриту та розслаблену поставу. І не порушуйте особистих кордонів.
Правило третє: дистанція. Вона має бути достатньою, щоб людина могла відчути вашу присутність, але не надто короткою, щоб не викликати дискомфорт.
“Можуть бути такі моменти, коли людина агресивна, тому дистанція має бути не дуже близька, – зауважує Віктор Клименко. – Ідея будь-якого спілкування в тому, щоб людина почала звертати увагу на те, що, крім її думок, є реальне життя. Для початку буде достатньо того, щоб людина виходила іх своїх негативних переживань й звертала увагу, що поряд є ті, хто її любить”.
Ще один важливий момент – обійми та дотики.
“Якщо хочеться доторкнутися, спершу запитайте, чи людина не проти”, – радить психолог.
“Нам психологиня пояснювала, що оскільки мій син не бачить, перед тим, як заговорити з ним, до нього потрібно доторкнутися, сказати, що це я, я поряд. Тобто, спочатку дотик, а вже потім розмова, дія. Коли я бачу сина, я його постійно обіймаю”, – ділиться мати постраждалого Юлія Переведенцева.
Сьогодні Ростислав мешкає в квартирі своєї дівчини і максимально ізолювався від матері.
“Я намагаюся телефонувати кожен день, іноді декілька разів на день. Приходити – ні, бо він просить мене поки що не приходити”, – каже Юлія.
“Її син – це повноцінна доросла людина, – наголошує Віктор Клименко. – Так, з ним сталося дещо дуже травматичне. Але він не хоче почуватися несамостійним, і якщо мати своєї поведінкою хоче показати йому протилежне, то він буде закриватися. Якщо вона буде давати йому підтримку, але не з позиції надмірного піклування, в неї буде шанс на контакт”.
Нині усі думки Юлії лише про те, як допомогти її синові: “У нього є мрія, але він зараз каже, побачимо ще, як воно буде. Тобто, він розуміє, що все залежить від того, наскільки йому відновлять зір. Він намагається себе не налаштовувати на позитив, щоб потім не розчаруватися”.
Утім, експерти стверджують, що коли ви намагаєтесь допомогти іншим, головне – це не забувати про власну ментальну безпеку. Адже син може зчитувати тривогу матері на ментальному рівні і, можливо, саме тому припинити спілкування.
“Я би рекомендував їй сходити до психолога, щоб зрозуміти себе, – радить Віктор Клименко. – Син вже почав справлятися з тим, що з ним сталося, а вона – ще ні. У неї також були свої ідеї та очікування, як буде жити її син, але зараз все змінилось”.
