«Культурна деокупація»: з чого починати? Молодіжний центр у підвалі-бомбосховищі, відновлення знищених окупантами патріотичних муралів, концерти та фестивалі. З чого починати культурну деокупацію українських територій після їхнього звільнення? Це питання вже ставлять собі вимушені переселенці з Луганщини, чий край зараз майже весь – під окупацією. Люди мріють про відбудову малої батьківщини і її культурне відродження. Про все це вони говорили під час дискусії у форматі «вільного мікрофона», яка відбулася в Дніпрі. Цей захід, а також ще низку артівентів для внутрішньо переміщених українців організував Мандрівний культурний шелтер Луганщини.
Проєкт «Ти як?» на Радіо Свобода відвідав захід і розповідає про те, як різні діячі культури й громадські активісти з Луганщини, які вимушено покинули свої домівки, бачать культурну деокупацію своїх міст і перші ініціативи після повернення додому.
«Деокупація має бути сучасною»
Олена Ніжельська – громадська активістка з Сєвєродонецька. Вона очолює громадську організацію «Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець», є співзасновницею благодійного фонду «Діти райдуги» і депутаткою міської ради без повноважень. Разом із родиною евакуювалася й живе в Дніпрі.
На її думку, культурну деокупацію в Україні треба розпочинати вже зараз, зокрема, позбуватися стереотипів.
Величезна частина Луганської області не має жодного відношення до Донбасу, бо це – Слобожанщина
«Навіть звичка ставити поряд Донецьку й Луганську області, називати Донбасом – це стереотип. Так, ми географічно – поряд, але величезна частина Луганської області не має жодного відношення до Донбасу, бо це – Слобожанщина, це північ області, яка завжди була сільськогосподарською. Я можу говорити про це з упевненістю, бо моя мама родом з Троїцького району, це самий кордон з Росією, – і вона була українкою. Вона була україномовною до переїзду в Сєвєродонецьк, куди тоді, у 50-60-тві роки з’їхалося багато людей будувати місто», – пояснює Олена.
Говорячи про рідне місто, вона переконана: питання деокупації стосується передусім позбуття радянської спадщини. Адже Сєвєродонецьк будували як взірець «радянського світу».
Водночас, запевняє, до прикладу, північ області жила своїм життям. Тож Олена переконана: її рідна Луганщина – не суцільно проросійська територія. І нагадує про відважних жителів сіл і містечок, які чинили спротив, виходячи голіруч проти танків, а зараз – борються за Україну в підпіллі.
Мало інформації про те, як в тих же Троїцькому, Сватовому, Старобільську виходили люди з українськими прапорами
«Мені завжди так болить, коли я бачу картини, як чинили спротив російській окупації люди на Херсонщині. Але наскільки мало інформації про те, як в тих же Троїцькому, Сватовому, Старобільську виходили люди з українськими прапорами – на росіян зі зброєю й технікою і намагалися їх зупинити.
Мені здається, це наше, луганців, недопрацювання – що ми не розказали Україні й світу, як це відбувалося. А цей опір був! Маленька Шульгівка, одна з найменших громад, і її героїчна голова пані Наталя – намагалася голіруч спинити танки й пояснити, що їх тут не чекали», – зауважує Олена.
Після звільнення захоплених українських територій, на переконання Олени, слід виважено ставитися до відродження українських традицій – аби це не переростало в «шароварщину».
Деокупація світогляду має бути сучасною
«Деокупація має бути сучасною, орієнтованою на молодь, українських науковців, бізнесменів, художників, поетів… Вони мають бути такими, на яких хочеться бути схожими. Також треба шукати нові підходи, нові платформи й способи. Наприклад, великий пласт культури зараз – це меми. Вони допомагають виживати. Що б не трапилося – хтось та про це та й пожартує. І це насправді підтримує», – говорить переселенка.
«Першочергове – це влада, міцна, надійна»
Ганна Рясна – громадська активістка, голова Луганської обласної молодіжної ради, директорка Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініціатив та соціальних досліджень.
Вона народилася й виросла в Лисичанську. Після початку повномасштабної війни її чоловік поїхав на фронт, а до того вивіз Ганну з сином до Дніпра. Тут жінка продовжує волонтерити, також працює з переселенцями, головно – з Луганської області.
За допомогою міжнародних донорів їй вдалося відкрити шелтер для ВПО. Також вона отримала грант на створення ресурсного центру для молоді з Луганщини. У ньому підлітки створюватимуть медіаконтент для однолітків, які перебувають створили студію, де будуть записувати програми, інтерв’ю, також є можливість проводити ефіри наживо.
На думку Ганни, коли область звільнять і там налагодиться безпекова ситуація і з’явитися інфраструктура, що забезпечуватиме базові потреби людей, можна буде розпочати й культурну деокупацію регіону.
«Куди мені їхати, куди мені повертатися, якщо моє житло, приміром, розбомблене? Вселятися в чужі квартири, як це роблять російські солдати? Але ми – не вони, це не ок. Тому першочергове, я вважаю, це – влада, міцна, надійна, яка не краде, яка чує людей. Друге – люди, які нас там зустрінуть. Ми ж розуміємо, що багато людей залишилися, бо чекали, багато – тих, які підкорилися тій «владі», – каже вона.
Розпочати ж культурне відродження, каже Ганна, можна буде тоді, коли до регіону повернеться молодь. Ставка – на молоде покоління, вважає громадська активістка.
І переконана, що запорукою розвитку українського середовища стане стабільний фінансовий фон:
Молодь має знати, що є іпотека
«Молодь має знати, що є іпотека, що вони, молоді люди із зарплатою в сім тисяч гривень, яка у нас в Молодіжному центрі, зможуть щось зробити. Ще один крок – створення робочих місць, ще – якісь класні умови для створення малого, середнього й великого бізнесу.
Хотілося б, щоби влада й громадський сектор були як єдиний механізм, щоб ніхто не тягнув на себе ковдру. Потрібно буде показати, що кожен зі своїми ініціативами, проєктними, навіть маленькими, буде почутий і підтриманий. Тоді буде багато класних кейсів, і всі потягнуться додому».
Вона також зазначає, що потрібно переглянути формат роботи багатьох закладів культури. Ідеться, зокрема, про будинки культури, один з яких вона очолювала впродовж семи років у Лисичанську.
Все російське повинне піти з нашого життя
«Коли вступив у дію закон про декомунізацію – так, ми прибрали російські костюми та інший «декор», але ми їх не виключили з обліку. І коли були ревізії, ми їх мали показувати, хоча б у якійсь шафі. Просто взяти й викинути було не можна.
Все російське повинне піти з нашого життя. Починаючи з костюмів, музеїв… У мене в палаці був музей содового заводу – і там було зо два десятки бюстів Леніна, які також нікуди не можна було подіти. Нам потрібно цього позбутися», – впевнена вона.
Дієвим проєктом після деокупації, на переконання Ганни, може стати ініціатива на кшталт «Малі міста – великі враження». Це вже пробували реалізовувати на Луганщині, але забракло фінансової підтримки.
«Це крутий проєкт, коли приїздять експерти – місцеві і не тільки – вивчають культуру, потенціал того чи іншого містечка, аби з кожного, навіть маленького населеного пункту, можна було б зробити культурний бренд. Це має бути смачно й сучасно, щоб захопити молодь», – ділиться ідеями переселенка.
Ганна також впевнена, що будинки культури треба переформатувати – адже структура себе віджила:
Коли війна завершиться, ми ще багато років не будемо почуватися в безпеці
«Мають бути відкриті майданчики, де можна прийти й обмінятися думками, отримати позашкільну освіту, можна комунікувати. Класна ідея – хаби, кризові центри, молодіжні ресурсні центри, де можна зробити «міжсобойчик» і поспілкуватися. Створення молодіжних центрів потрібно реалізувати на Луганщині – і в містах, і в селах. І їх потрібно багато. Але ми маємо розуміти: коли війна завершиться, ми ще багато років не будемо почуватися в безпеці. Тому треба буде подумати про підвальні приміщення – щоб там можна було і сховатися» і попрацювати»
За волонтерство й громадську роботу цьогоріч Ганна Рясна нагороджена орденом Княгині Ольги.
«Луганці зустрічали росіян з українськими прапорами»
Сергій Летучий – зі Старобільська, 20-тисячного, як каже сам, «російсько-суржикомовного міста» на Луганщині. Удома він був відомий своєю активною життєвою позицією – музикант, громадський діяч, організатор культурних івентів. До повномасштабної війни також був радником з інклюзії Старобільського району та волонтером.
У нас в Старобільську взагалі зняли російський прапор, спалили
«Згадую 2013-ий рік, коли я починав волонтерити й організовувати культурні події, – у нас дуже багато було проросійських людей. Тепер я розумію, якщо б росіяни заходили тоді – то їх би зустрічали з російськими прапорами, а так – за вісім років було багато зроблено. Це треба розуміти й не знецінювати.
Наші луганці згадали про своє українське коріння, про те, що вони представники української культури, і вони зустрічали росіян з українськими прапорами. Про це треба говорити. Бо вийти на танк українськими прапорами – потрібна мужність. У нас в Старобільську взагалі зняли російський прапор, спалили, зняли на відео, виклали в інтернет. І мітинги були»
Сергій дивом зміг виїхати з дому на другий день повномасштабної війни – у нього, за збігом, був квиток і запрошення до друзів на Закарпаття. Зараз хлопець живе на заході України. З перших днів в Ужгороді він волонтерить, повернувся й до культурно-просвітницької роботи.
Ще вдома, розказує переселенець, він був засновником мистецького об’єднання Bet On Art, яке створило в Старобільську десять муралів, пов’язаних історією, особистостями та легендами краю. До справи могли долучатися всі охочі, а в останній день малювання кожного стінопису влаштовували концерти та виставки.
Нині місто захоплене російськими військами, і кілька муралів окупанти замалювали. Для Сергія принципово важливо відновити все зображене після повернення в український Старобільськ.
«Мурал «Пливи, рибо, пливи», який ми намалювали в центрі Старобільська на вірш Сергія Жадана, окупанти замалювали. І написали, мовляв, «мы избавляемся наследия киевской хунти». А то був вірш про любов, про кохання. Такий точно мурал, як був у Старобільську, ми відновили в Ужгороді як частинку культурної аури міста. Але я хотів би відновити його і в Старобільську»
Одним з перших заходів у рідному місті Сергій хотів би провести фестиваль пам’яті Івана Світличного:
«Світло-фест» – присвячений поетові й дисиденту Іванові Світличному, який був зі Старобільщини. Якраз перед війною домовилися про стіну. І Сергій Жадан сказав, що фонд його допоможе фінансово. Не встигли. Як мінімум це – зробити треба буде»
Зараз Сергій активно реалізовує себе і як виконавець, і як автор. За час війни у нього з’явилися нові пісні. Він також опікується культурною дипломатією, розмовляє з людьми на концертах і мріє про повернення додому.
Молодь, вона й була більш проукраїнська
«Коли ми відвоюємо наші міста, більша частина колаборантів повтікає. Ми це бачили 2014-го року на Луганщині. Дуже важливо «прошивку» людей поміняти. Методами культури – ми це теж проходили на Луганщині. Тоді багато було сепаратистів, «ватників». Але за вісім років ситуація змінилася, я знаю таких людей особисто. Але це – молодь, саме про неї я кажу. Вона й була більш проукраїнська. Як діяти з поколінням 70+ – я не знаю», – розмірковує музикант.
«Останній бій буде – за мізки людей. Кому, як не нам, треба буде відновлювати не тільки культуру, а й взагалі нашу Луганщину», – додає він.
Багато чого доведеться робити на ентузіазмі, каже Сергій, не завдяки, а всупереч, але він готовий до цього:
«У нас має бути здорова культура волонтерства. Це має бути потік, а не декілька ентузіастів, на яких все тримається роками. Але я й це уже у нас бачу – на зміну субкультурам прийшло волонтерство як окрема субкультура: є багато ініціатив, де молодь тусить, розважається, і водночас допомагає іншим. І це дуже круто»
