Пілоти Повітряних сил ЗСУ одними з перших захисників України зустріли агресора 24 лютого 2022 – їхнім полем бою було небо. Військові льотчики робили все можливе і неможливе, аби протистояти Росії з її значною перевагою у повітрі. У цій боротьбі полегли Євген Лисенко, Володимир Скляр і Геннадій Матуляк – історії загиблих льотчиків розповіли Радіо Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) їхні дружини.
Катерина Лисенко: відчувала загибель чоловіка
Євген Лисенко – військовий льотчик 2 класу, командир військової ескадрильї військової частини А0959, майор. Керував винищувачем МіГ-29 і поліг у нерівному бою з двома російськими літаками 9 березня 2022 року поблизу Житомира. Кавалер ордену Богдана Хмельницького III ступеня, Герой України – посмертно
Нас із Євгеном звело небо, ми обидва були у нього закохані. Коли ми познайомилися, я навчалася на 3 курсі цивільної авіації на інженера-борттехніка в Кропивницькому, а він – на 3 курсі льотного факультету в Харкові.
Я проявила ініціативу й першою написала йому повідомлення в соцмережі. Спілкування зав’язалося швидко. Пара особистих зустрічей дала нам змогу усвідомити, що не варто втрачати час. Женя освідчився мені за пів року.
Через навчання ми жили окремо ще рік навіть після одруження, а потім його робота і чергування – теж не давали змоги часто бути разом.
За три роки після весілля у нас народилася донька Ліза, і він так само не мав можливості часто її бачити. Приїжджав на кілька тижнів, і знову на роботу. А перед 24 лютого [2022 року] – у нього був місяць бойових чергувань, його вдома майже не було. Молодшому сину, Єгору, тоді не було ще і року.
Читайте також: Після загибелі сина ми вибрали один шлях: живу пам’ять про нього – батьки Героя України Тараса Матвіїва
«Після 24 лютого зідзвонювалися у вільні хвилини»
Вночі 24 лютого чоловік обійняв нас з дітьми востаннє, зібрав речі і швидко-швидко поїхав на аеродром. Із першого дня я переживала і жила від повідомлення до повідомлення, від дзвінка до дзвінка.
В день його загибелі – 9 березня – ми поговорили, у нього був гарний настрій, я заспокоїлася. Десь по обіді він написав повідомлення, що дуже нас любить.
Я не знаходила собі місця, було дуже важко морально. Почала йому дзвонити, але він був поза зоною досяжності. Мене почало трусити, я всю ніч не спала, чекала на його дзвінок. А під ранок мені подзвонив командир і сказав, що Євген вже тривалий час не виходить на зв’язок.
Євген загинув над Житомирською областю під час бойового чергування – його піднімали за тривогою, щоб збивати ракети над містами.
Того вечора у нього був нерівний бій з двома російськими винищувачами. Він зміг підбити одного з них, але не зміг уникнути смертельного ворожого влучання.
Голова селища Новопіль, над яким загинув мій чоловік, розповів, що пілот відвів свій літак від житлових будинків. Люди до останнього сподівалися, що це загинув російський пілот, але, на жаль, це був мій Женя.
Після втрати
Для мене мій чоловік – герой, людина, яка була профі на роботі і надзвичайним батьком для двох наших дітей. Я була за ним як за кам’яною стіною.
У вересні 2022-го я створила петицію на сайті президента щодо присвоєння йому звання Героя України. У липні цього року це нарешті сталося. Мені не треба всі ці медалі, я хотіла так вшанувати його пам’ять. Нагороди не поведуть дітей до школи, не будуть гратися з ними на майданчику.
Я хочу, щоб люди знали, якою ціною дається ця війна. Гинуть найкращі, а разом із ними частково гине і їхня родина.
Я й досі не прийняла загибель чоловіка.
Катерина Скляр: донька знає, що тато загинув, але чекає на нього
Володимир Скляр – військовий льотчик 11-ї окремої бригади армійської авіації «Херсон», майор. Загинув 8 березня 2022 року на Чернігівщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно
Ми з Володимиром з одного селища – Марківки, що на Луганщині. Воно з першого дня [повномасштабного вторгнення РФ] в окупації, до кордону з Росією десь 70-80 км.
Наше перше знайомство відбулося у старших класах школи, я старша за чоловіка на два роки. Для мене це було кохання з першого погляду. У нас був час, коли ми не спілкувалися, а потім, уже в більш дорослому віці, зустрілися.
У Володі був сильний характер, він був трохи впертий, але в 99% було все так, як він скаже, він вмів прогнозувати. Я не перестаю ним захоплюватися, бо він герой!
У 2016-2017 роках Володимир був у Ліберії в складі миротворчої місії. Він прилетів з Африки, коли доньці вже було 2 місяці, і лише тоді ми з ним розписалися. Це було так сумбурно: шлюб за добу. Ми бігли до маршрутки, і він мені кричить: «Почекай, ти будеш моєю дружиною?» Я: «Звісно буду!»
Читайте також: Загинув, захищаючи Бахмут. Історія 58-річного директора «школи з вікнами на війну» з Попасної
Розмови про війну
Я досі пам’ятаю, як він мене забирає з роботи і питає: «Що ти будеш робити, коли в наше місто прийдуть росіяни»? Я до цього його питання навіть не сприймала всерйоз, що може бути велика війна.
Чоловік казав мені бути готовою до війни. А в ніч проти 24 лютого подзвонив і сказав, щоб я збирала речі і їхала на захід України – ми тоді жили в Херсоні.
Ми спілкувалися із ним в перервах між його бойовими вильотами. Для мене і для нього було це важливо, важливо почути голос, дізнатися, що з ним усе гаразд.
8 березня, у день його загибелі, ми встигли поговорити зранку. Він привітав і мене, і маму, а потім перестав виходити на зв’язок. Звісно, я писала йому, сподівалася, що він на завданні, і тому немає зв’язку. Але мої повідомлення так і залишилися непрочитаними.
Він єдиний з екіпажу загинув: його екіпаж потрапив у полон, але їх обміняли, зараз вони проходять реабілітацію.
Питала у психолога, як розповісти доньці про загибель тата
Доньці Кірі зараз 6 років, для неї він був найкращим татом, нічого не було шкода. Привчав дитину до спорту, сам любив марафони з бігу, і її записував.
Я не знала, як правильно пояснити доньці, що тата більше немає, питала про це у психолога.
Кіра розуміє, що його немає, але бувають моменти, коли, наприклад, я кажу, що ми їдемо в Херсон, і вона питає, чи буде там тато.
Я створила петицію, щоб йому присвоїли звання Героя України, але вона не зібрала необхідну кількість підписів.
Ольга Матуляк: у нас із чоловіком був духовний зв’язок
Геннадій Матуляк – командир першої авіаційної ескадрильї 299-ї БрТА. Загинув 25 лютого 2022 року над Київщиною. Герой України (посмертно)
Із чоловіком ми познайомилися під час відрядження, ми обидва військові. Було два пункти дислокації – оперативні аеродроми. Він виконував бойове чергування на одному з аеродромів, а я летіла на інший.
Познайомилися через те, що у літаків перегрілися двигуни – було літо. Ми затрималися на першій локації, і тоді Геннадій до мене підійшов. Поговорили, і з’ясувалося, що він вже давно за мною спостерігає, а я не звертала на нього уваги ось до цього польоту.
Побралися ми за два роки після знайомства. Пам’ятаю, що чоловік сказав: «Ми з тобою одружуємося, у нас буде донечка Софійка». Так і сталося.
В побуті і на службі – це дві різні людини
Ми коли побралися, Геннадій одразу сказав, що посуд – це не для жіночих рук, то мити буде він. Завжди, коли був удома, він допомагав і робив усю хатню роботу. Ми жили в багатоквартирному будинку, і чоловік навіть виходив помити сходи, бо казав, що дружина і донечка мають ходити чистою дорогою.
На роботі ж Геннадій був людиною жорсткою і принциповою, яка приймає рішення і не змінює його. Мені завжди в ньому подобалося те, що він приймає наслідки свого рішення і готовий за це відповідати.
Досягши високого рівня – чоловік вчив літати наступне покоління.
Готувалися до наступу Росії
Розмови про війну у нас були, говорили, що Україна століттями бореться за свою незалежність, і Росія єдина країна, яка постійно не дає цього зробити.
Із кінця 2021 року у нас почалися активні розмови про те, що вторгнення не уникнути. З січня 2022-го у нас були зібрані тривожні валізи і план дій, що робити.
Востаннє я чоловіка бачила в ніч проти 24 лютого. Обійняв так, наче розуміючи, що більше не побачимося.
Було кілька дзвінків від нього, а потім тиша. Я усвідомлювала, що не все гаразд. У нас сильний емоційний зв’язок, то розуміла, що щось пішло не так.
Фото сторінки паспорту
Мені написала в соцмережах дівчина і спитала, чи мій чоловік військовий. Вона надіслала мені сторінку з паспорту, яка потім гуляла інтернетом.
Від цієї ж дівчини я дізналася, де і як загинув мій чоловік. Це було село Глібівка Вишгородського району. Загинув захищаючи людей – відвів свій літак від житлових будинків.
Вже потім мені місцеві мешканці писали і дзвонили, дякуючи за героїчний вчинок чоловіка.
Донька – точна копія Геннадія
Софійці на початок повномасштабного було 4 роки, у них із чоловіком були чудові стосунки, вона було його улюбленицею. І коли його не стало, вона сказала: «Мамо, тато заблукав у лісі». А він дійсно був похований у лісі під уламками свого літака.
Я вкладаю все, що можу, в дитину, розвиваю її. Сама відволікаюся від поганих думок роботою. Знаєте, ще не прийшло усвідомлення, що його вже немає. Донька – моя розрада. У Геннадія лишився син від першого шлюбу Руслан. Він – частинка моєї сім’ї, хоч і не я його мама, але вони з Софійкою брат і сестра. Син був його гордістю, а Софійка – душею.
Я дуже стараюся добитися, щоб в Миколаєві на честь чоловіка назвали одну з вулиць, тому шукаю відраду не тільки в роботі, але і в нашій з дітьми мрії про те, що одного дня у місті назвуть вулицю на честь Геннадія Матуляка.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту [email protected], у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім’я не буде розкрите.
