«Коли руки опускалися, починали бити» – волонтер із Маріуполя про полон в Оленівській колонії

Валерія Константинова

Маріуполець Костянтин Величко з початку повномасштабної війни виїхав до Запоріжжя, де він вирішив, що буде евакуйовувати людей, які залишилися в рідному місті. Під час однієї з таких поїздок окупанти затримали волонтера, у полоні він провів понад 100 днів. Про умови утримання полонених, тортури та звільнення Костянтин Величко розповів проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».

«Врятував не одну сотню людей»

Чоловік разом з родиною жив у Маріуполі. Незадовго до масштабної війни він вирішив виїжджати з міста.

– Я не військовий, тому нічим допомогти при обороні міста не можу. Запропонував своїй сім’ї і другу з’їздити до родичів у Запоріжжя. Можливо, за кілька днів це все закінчиться. Якщо ні, то до міста завжди зможемо повернутися. Ми виїхали, і це було одне з правильних рішень.

Чоловік розповідає, що поки був за межами Маріуполя, разом із товаришами зміг допомогти багатьом людям виїхати. Забезпечували транспортом, їжею, пальним, консультували.

Стверджує, що вдалося врятувати не одну сотню людей.

– У Запоріжжі потроху почав заглиблюватися, як можна допомогти виїхати іншим з Маріуполя, оскільки добре знав дороги. Знаходив контакти хлопців, які виїхали. Їздили з товаришем на його машині вивозити дітей, забирати «колони» (ряд автівок, які намагалися евакуюватися – ред.).

– Поступово налагодили контакти з волонтерами, держслужбами, військовими. Почав координувати волонтерів, розказувати, як спілкуватися з окупантами, що говорити та робити.

Костянтин Величко разом зі своїм напарником Станіславом Глушковим 28 березня виїхали з Запоріжжя до Маріуполя. Розповідає, що їхали на Mercedes-Benz Sprinter абсолютно порожні. Взяли лише невеликі «подарунки» російським військовим – цигарки, бритви – щоб швидше пропустили на блокпостах.

– До перших російських блокпостів доїхали дуже швидко. Далі у нас були точки, звідки евакуювали людей. Це «ПортCity», морський ліцей, клуб «Іллічівець» – найбільш завантажені на той момент людьми бомбосховища.

Волонтери мали якнайшвидше з’їздити у ці точки та повернутися, адже вже на той момент в’їзд у Маріуполь ускладнювався та міг закритися. На крайньому блокпосту у Володарському російські військові скомандували чоловікам зупинитися та вийти з буса під дулами автоматів, розповів Костянтин.

«Бажання їздити до Маріуполя відіб’ємо надовго»

Волонтерів привезли до Нікольського (селище у Донецькій області – ред.), де раніше був український райвідділ поліції.

– На той момент у будівлі вже були колаборанти. Нас помістили у камеру без будь-яких умов для перебування: бетонна підлога, сильний холод, відсутність туалету. Сфотографували. На другому поверсі у військових стояли «цікаві» валізи, в яких був спеціальний дактилоскопічний сенсор.

Чоловік каже, що у камері деяким хлопцям ті, хто співпрацює з окупантами, прямо говорили: «Ми вас притиснемо, і ви перестанете їздити. Бажання їздити до Маріуполя відіб’ємо надовго».

– Ми почули від жінок і конвоїрів, які між собою перемовлялися, що «нарешті вони притиснули волонтерів і зараз відіб’ють у нас бажання їздити надовго». Перед цим вже кілька автобусів було затримано, тепер ми. Планували продовжувати робити так і далі.

«Клацали затвором зброї, казали, що нам кінець»

Костянтин разом з товаришем у Нікольському були добу. Наступного дня, розповів він, їм на голову натягнули мішки, закували у кайдани та вивели через центральний вхід.

– Ми чули, що було багато людей. Напевно, вони приходили за довідками, розв’язувати якісь питання. І ось з напівзігнутими колінами, з мішками на головах, браслетами, під конвоєм з автоматами нас посадили в транспорт і доставили до Старобешевого (селище у Донецькій області – ред.).

За словами волонтера, у Старобешевому їх почали допитувати. Очі були постійно зав’язані. З різних боків кричали російські військові.

– Чув чеченський акцент. Один говорив спокійніше. Йому називали адресу, місце проживання, прописку. З іншого боку людина кричала та перепитувала. Таким чином намагалися збити з пантелику, перевірити наскільки правдиво відповідаємо.

– Клацали затвором зброї, казали, що нам кінець і далі не поїдемо, що допомагаємо ЗСУ, ми самі мало не мінометники, навідники. Тобто був такий психологічний тиск.

Після допитів Костянтина з товаришами під конвоєм проводили у камеру, яку волонтер описує так: «Темно, відсутність туалету, повна антисанітарія приміщення, більш-менш тепло, якщо зігнутися у три рази, то можна було спробувати поспати».

– У Нікольському казали, якщо ми цивільні, завтра зранку відпустять. У Старобешевому чули те саме.

На думку Костянтина та всіх ув’язаних, на кожному етапі окупанти розповідали історію про звільнення, щоб відсікти якусь можливу агресію з боку волонтерів, і дати надію, що їх відпустять.

– Як тільки потрапили у колонію, військові почали розповідати іншу історію. У Старобешевому нам замотали очі та руки скотчем і завантажили до автозаку. У ньому було місце для однієї людини, а нас запхали по троє. Мені вдалося підняти пальцями трохи скотч з очей. Побачив, що навпроти мене в автозаку сидить Стас і теж одним оком дивиться на мене.

«Під погрозами катувань»

Волонтери розуміли, що їх так швидко не відпустять, і далі буде все ще складніше. Їх привезли у Донецьк до так званого УБОЗу («управління боротьби з організованою злочинністю» – ред.).

– Тут, у порівнянні з попередніми місцями, нас не лупили по ногах і руках, не змушували сидіти навпочіпки, повзати навколішки по бетону. Нам пощастило. В інших хлопців була ситуація складна: допитували п’яні слідчі, застосовували фізичну силу, тортури струмом, били зброєю, сильно залякували.

В «УБОЗі» нас допитали, дали на підпис протокол. У документі не прописувалися дати (коли нас затримали та до якого числа), вказані липові свідки, зазначено, що про нас повідомлено рідним (хоча насправді цього не було, нам не дали подзвонити близьким). Окупанти сказали, що ми багато ставимо запитань. Якщо не підпишемо протокол, то нас будуть допитувати разом з усіма у сусідньому приміщенні.

Після підписання протоколу волонтерів відправили до ІТТ (ізолятора тимчасового тримання – ред.) у Донецьк недалеко від «УБОЗу». А далі у колонію. Чоловік згадує, як з товаришем пережили ці «страшні дні».

– Стас навіть не зміг з першого разу потрапити до колонії. Нас виганяли з автобуса та садили у так звану позу «на кортах». Це дуже глибокий присід: п’яти мають торкатися обов’язково землі, руки мають бути високо за головою. Голова опущена, спина рівно, і ти не маєш права опустити руки, ворушитися, повертати голову. Також заборонялося змінити позу. У такій позі через пів години німіють ноги, руки. Коли руки автоматично починали опускатися, військові били по них.

Стас гіпертонік, і у нього різко піднявся тиск. Ми ледве випросили конвоїра, коли він (Стас – ред.) почав втрачати свідомість і падати, підняли його. Я відтягнув його до автозаку. Наступного дня товариша привезли у колонію, перед тим давши можливість відлежатися в ІТТ.

Чоловіки згадують, що їх виганяли з автобуса та змушували сидіти «на кортах», доки російські військові не перепишуть всіх. Поруч з ними завжди були собаки на ланцюзі. Їх спеціально садили максимально близько до полонених. Пси розривалася гавкітом, окупанти махали автоматами, кричали та били, стверджує волонтер.

«По стінах текло лайно»

Костянтин разом з другом після цього потрапили у підвал. Він розповів, у яких умовах перебували полонені.

– У підвалі дуже смерділо, був сильний холод. Через забиті каналізації по стінах текло лайно. У цих умовах ми мусили сидіти «на кортах». Минуло 5 хвилин, поки зміг дошкандибати до цього ізолятора, тебе знову садять у ту ж саму позу, і все йде по колу. Це називається приймання, поселення у в’язницю.

Найбільше запам’ятався момент, коли бігає так звана «медичка», яка теж потрапила до нас. Вона не має жодних ліків, тільки нашатир. Бігає та заспокоює: «Хлопці, ви не хвилюйтеся, все добре. Ви вже приїхали, з вами нічого не станеться». І у цей момент десь чути, як один із наших волонтерів падає, а його б’ють. «Медичка» продовжує заспокоювати та каже, що у нас просто шок. Це запам’ятається мені надовго.

Через декілька днів полонених відправили до Оленівської колонії під Маріуполем. Спочатку Костю та інших чоловіків запроторили у камеру на першому поверсі. Волонтер каже, що ця камера була розрахована на 6 осіб, а туди помістили до 22.

– У камеру засунули всіх, кого привезли в автозаку – і цивільних, і військових. Умови жахливі: підлога бетонна, туалет забитий, ліжок як таких немає, є металевий столик, металеві лавки та ящики, два малесеньких вікна, металеві двері з віконцями. Все в грибку, цвіль, собачий холод.

Всім одночасно спати неможливо. Навіть лягти, як шпроти в баночці, бочком, не вистачає місця. Тут нас протримали кілька днів. Потім перевели на другий поверх у камеру. Відфільтрували.​

«Сон по черзі»

Костянтин згадує про щоденне увʼязнення цивільних і волонтерів. У камеру постійно додавали людей. Так, якщо спочатку їх було 30, то згодом 40 і більше. Місця катастрофічно не вистачало: ні сидіти, ні стояти, каже він.

– Ми спали у три зміни. Призначали відповідального за сон, який сидів біля дверей, де було чути радіо. Воно грало цілодобово, і можна було зорієнтуватися, скільки часу минуло. У певний момент «вартовий» будив тих, хто поспав. І так мінялися.

Води давали два літри на добу та по шматку хліба. Це була вся їжа. Ми ділили, виходило по 150-170 мл води на добу на людину. Пити та їсти хотілося сильно та постійно. Холодно, свіжого повітря немає, туалет забитий. Щоб вийти в туалет, потрібно було просити конвоїра, щоб тебе вивели. У кращому випадку це відбувалося двічі на добу.

Костянтин розповідає, що вперше вийти на свіже повітря вдалося, коли змогли домовитися з керівництвом колонії «про передачу їм матеріальних цінностей».

– На вулиці паморочилася голова, доводилося за щось триматися, бо настільки відвик від кисню, що просто підкошувалися ноги. Повернувшись до камери, здається, що там дихати взагалі неможливо. Сморід нестерпний. Коли ти виходиш з ізолятора, навіть, якщо помиєшся та випираєш одяг, від тебе ще мінімум дві доби ним смердить. Цей запах ні з чим не переплутаєш.

«Масові захворювання полонених»

За словами волонтерів, колонія до їх «заселення» була законсервованою. Котли не працювали, пекарня теж. Будівля виглядала напіврозваленою, без вікон і дверей. Згодом військові запустили польові кухні.

Костянтин розповідає, що у колонії працювали виключно ув’язнені. Вони готували їжу, мили туалети, рубали дрова для кухні.

У завдання адміністрації в’язниці та персоналу, як стверджує маріуполець, входило лише бити людей і водити їх з одного місця в інше.

– Після запуску кухні у нас з’явилося щось схоже на суп з макаронами. Макарони розварені, як клейстер. Давали «макаронну плитку», яку складно було чимось розділити. Цю гидоту їсти неможливо, але їлося і здавалося досить смачним. Згодом давали кашу, і це було святом. Пізніше навіть щось на кшталт чаю. Таке ми мали дієтичне харчування.

Поїли полонених в основному технічною водою. Згодом почали давати питну, але дуже погану, каже Костянтин.

– У 90% хлопців почали сипатися зуби. У мене половини зубів просто немає. Частина з них вибита, частина розкришилася. І це ми навіть не обстежилися. Я навіть не уявляю, що буде з усім організмом після такого харчування та води.

«Боротьба за виживання»

За словами Костянтина, усі полонені почали хворіти по колу. Інфекція, грибок, дикий грудний кашель, біль у горлі, нежить, запалені очі та вуха – постійні симптоми. Стан був дуже плачевним.

– Ми почали шукати варіанти, як покращити умови. Дізналися, що є бараки у колонії, двір для прогулянок. Там вже не бетонні підлоги, а навіть стільці та ліжка, на яких можна спати. У певний момент мене, як ІТ-ішника, попросили прийти до штабу під конвоєм. У них була якась проблема з комп’ютером – найпростіший вірус. Вони не могли переписати інформацію з одного комп’ютера на інший. Я усунув цю проблему.

З цього моменту і почалася боротьба за виживання, а саме за поліпшення умов перебування у полоні. Костянтин зміг домовитися з «керівництвом» колонії про дзвінки рідним в обмін на оргтехніку для їхнього закладу.

– Техніку привезли. Тоді рідні вперше довідалися, де ми перебуваємо, що ми живі. Ми дізналися, що бараки потрібно ремонтувати, треба будматеріали. За такою ж схемою вдалося домовитися і за інших хлопців, щоб їх з ізолятора перевели до бараків. Всі ми дружно займалися ремонтом приміщень. Це вже було на повітрі, могли виходити у невелике подвір’я. У нас вже був постійний громадський туалет, який ми зробили. Почали з’являтися стільці та ліжка. Ми навіть змогли випросити старі матраци.

У Костянтина та його товариша Стаса з’явилася можливість зв’язуватися з рідними, але в обіцяні 30 днів «фільтрації» їх не відпустили.

– Нас вони (російські військові – ред.) «відпускали» на папері і знову затримували. Інкримінували «тероризм», говорили, що сидітимемо років 10 як мінімум. Останнім часом ми починали у це вірити, тому що 500 затриманим приписували кримінальну відповідальність з мінімальним терміном 10 років. Їх відправили під слідство.

«Збирайте речі. Вас звільнятимуть»

Зрозумівши, що окупанти не відпустять просто так, водії вийшли на зв’язок із рідними та попросили вже не боятися, нічого не чекати. З того моменту родини, друзі почали об’єднуватися і в медіа запустили акцію – «Волонтер – не терорист».

– Через 3,5 місяці нас викликали та сказали: «Хлопці, збирайте речі. Вас звільнятимуть». Ми не вірили та думали, що буде, як з іншими полоненими: їх виставляли за ворота, а там «приймала» «прокуратора» та везла далі. Нам вручили документ від «генпрокуратури» (незаконного збройного угруповання «ДНР» – ред.), де було вказано, що статус полонених нам привласнити не можуть.

Ми не військові, тому не можемо бути військовополоненими. Ми цивільні, але нас перевірили і з’ясували, що нікому не допомагали. Ми чисті. Просто відчинили ворота та відпустили. Ось така історія. Але насправді це варвари, які перебувають у кам’яному віці, на хабарництві, розстрілах. Ще та стара система концтаборів. Напевно, спільно їх добили, і нам вдалося вийти. На жаль, не всім.

Волонтер зізнався, що разом з іншими хлопцями планує трохи відпочити, розповісти про своє перебування у полоні, знайти гроші, трохи підлікуватися, і після цього продовжити волонтерську діяльність.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини півдня України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.