Межа війни. Українці з окупованих росією територій можуть повернутися на підконтрольну територію через піший пункт пропуску на Сумщині. Там людей зустрічають волонтери: надають гуманітарку, реєструють на виплату грошової допомоги. А далі евакуаційним потягом направляють до Києва.
Історії тих, хто вирвався з окупації – чула Юлія Зайцева.
Останній вагон у поїзді з Сум до столиці – не звичайний. Люди заходять не за квитками, а за списком.
Це евакуаційний вагон – для людей з тимчасово окупованих територій. Вибиратися звідти довелося через росію. Одна із пасажирок поїзда – бабуся Поліна.
– Скільки вам років – 94. – Звідки ви приїхали? – З Коханів. – Це Херсонська область. Кохани, вони себе називають потопельники. Вчора вони прийшли, ми їх зустріли, пройшли вони певні такі процедури, розповіли, звідки вони прийшли, чого вони їдуть, ідуть далі. Всі вони дуже радіють, що вони на вільній Україні, багато хто каже, я тут дихаю, нарешті дихаю, надихатись не можу. Як же ви витримали такий шлях? – Витримала, витримаю все. До онука приїхала.
Багато пасажирів – з домашніми улюбленцями.
Роман везе свого песика з Енергодара.
Роман, переселенець з Енергодара:
З собакою складно, вимотує, очікування, жара, плюс дорога. Так, все терпімо, виїжджайте. Там схиляють до примусової паспортизації, приходиться виїжджати.
Довго наважувалась на виїзд Анна.
Анна, переселенка з Криму:
Здалеку, з Криму, своїм ходом. Ногами. Йшли, йшли та прийшли. Головне, щоб ось тут було (на серце показує), головне хотіти. А тут, коли побачили прапори, все відпустило. Ми вдома.
Каже, там стає нестерпно жити.
Там неможливо, там з телевізора ллється щось таке, що навіть слухати неможливо. А правда, вона є, а там її немає. Боялося, звісно, але тут зустріли як рідних.
На Сумщині діє пункт пропуску, через який українці з тимчасово окупованих територій можуть повернутись в Україну. Людей зустрічають волонтери.
Катерина Арісой, керівниця громадської організації:
Люди їдуть кожен день, і тут вони можуть отримати всебічну допомогу. Поїсти, відпочити, тепер у нас є окрема кімната для дітей, кімната для маломобільних. У нас працює медик, у нас працює соціальний працівник, психологи.
Ярослав Корнієнко, координатор евакуації благодійного фонду:
Вони дуже напружені, вони в стресі, багато хто має вже 4 день подорожі, і їм потрібен просто людський контакт, їх потрібно зустріти, заспокоїти, дати зрозуміти, що вони вдома.
Щодня в середньому до сотні людей перетинають кордон.
Ярослав Корнієнко, координатор евакуації благодійного фонду:
Пропускають людей, у яких є посвідчення особи, і він є українцем, може бути, що людина загубила паспорт, але в неї є ксерокопія паспорта або свідоцтво про народження, або інші документи. Вчора був випадок, на моїй пам’яті перший, коли людина взагалі без документів, але вони знаходились в нашій базі даних.
Найбільше переселенців зараз із затопленої лівобережної Херсонщини
Оксана Сідельнікова, переселенка з Олешок Херсонської області:
6 суток проколесили, весь світ. Волонтери приїхали, вивезли нас на Джанкой, з Джанкоя на Бєлгород, а з Бєлгорода на Суми уже попали. У нас “сіра зона”, у нас дуже там їдуть бої. Квартиру в мене одібрала російська федерація, жили, навіть речі не дали забрати звідти, в один прекрасний момент прийшли ми додому, сказали: ви тут уже не живете, ну все осталися без житла, у друге житло перебралися, нам сусіди помогли, його затопило повністю.
Чоловік Оксани обороняв Маріуполь і потрапив у полон. Що з ним – жінка не знає, і з’ясувати це з окупованого міста не могла. Дуже втомлена, вона живе надією на зустріч з дітьми у Миколаєві.
Оксана Сідельнікова, переселенка з Олешок Херсонської області:
Вони, діти самі, наші, херсонські, Олешки, поїхали ще в тому році, у квітні. Знімають житдо, бо двоє діток маленьких, рятувалися, тепер ми трохи до них.
Подружжя Олена та Олександр з маленькою Бусєю на руках також їдуть з Херсонщини.
Нас розбомбили, затопило, і знову розбомбили, і нічого не осталось, ідемо до дочки у Київ.
Про життя в окупації мають лише страшні спогади.
Жили, неділю не виходили, бо води було 6 метрів, а потом потихеньку почали виходить. Не так важко без газу, без електрики, як з окупантами. Коли на тебе дивляться як не на людину, ти для них – ніхто… – Біля будинка ставлять міномети, не соромляться нічого, танки по вулиці, серед домів, ставлять гармату, гатять і гатять прямо – отут вистрелив, отут воно впало, прямо тут, приїжджає одразу машина, сфотографує, і каже: от бачите, нацисти вас розстрілюють. Вони звертають на наших хлопців, хоча там міна 80, будь-який мужик пойме, шо вона там 2-3 км, не добило б з Херсона сюда, а вони ж отам.
Втім, у майбутнє тут, на вільній землі, переселенці дивляться куди впевненіше…
Україна переможе, он бабця, бачили, скільки їй – 94, йшла 2 км з паличкою, пішком. І вони хочуть нас перемогти, як у нас бабусі такі?
