Вчений розповів про весну в Чорнобильському заповіднику

У пресі часто з’являються милі фото тварин, птахів чи рідкісних рослин з Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. Як почувається все живе в зоні відчуження, чи дуже нашкодили росіяни, про самоселів, дивовижних для нашої території хижаків і легендарних двометрових сомів — про це “Телеграф” розпитав начальника наукового відділу Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника Дениса Вишневського.

Чорнобиль містичний

— Зараз у Чорнобилі гарно, — каже Денис Вишневський. — Квітнуть проліски, нарциси. От тільки у зоні відчуження завжди є специфічне відчуття. Вже четверть віку тут — і не можу звикнути.

У дитинстві бачив мультфільм “Буде ласкавий дощ” за оповіданням Рея Бредбері. Там мова про те, що сталася ядерна війна, люди загинули. А розумний будинок автоматично щоранку вмикає світло, готує сніданки, прибирає — живе у заданому зниклими людьми ритмі.

У нас щороку, починаючи з березня, з’являються підсніжники у дворах покинутих садиб. Хоча у деяких з них вже впав дах або цілковито зруйновані. А нарциси й тюльпани сходять рядочками рівними, як були посаджені колись. Влітку — мальви, які люди колись садили біля хвірток. І щоразу виникає аналогія з тим мультфільмом…

Але це — єдина містика. Навіть коли їздили по заповіднику вночі на облік сов і вовчих лігов, паркували автівку біля кладовищ, моторошного відчуття не було.

Самосели ніколи не були покинуті

Років 15 тому я проводив зведення — збирав інформацію про людей, що повернулись жити у Чорнобильську зону. Вже тоді їх середній вік був 70 років. Більшості просто вже немає.

Чоловіки часто відходять першими. У селі Опачичі була ціла вулиця, де жили лише жінки. Хтось пішов [у засвіти]когось зовсім старенькими забрали діти.

Хоча свого часу я бачив купу документації на будь-який випадок, пов’язаний із самоселами. Коли працював у службі моніторингу, раз чи два на місяць автобус організовано возив їх на базар, у банки тощо. Потім до них приїжджала автокрамниця з продуктами. До них регулярно приїжджають працівники поліції, є спеціальна бригада швидкої допомоги, яка працює лише по самоселах. Доставку пенсії також забезпечують.

Існують інструкції на всі випадки: якщо хтось помре — хто видає дошки, хто робить домовину, хто дає машину… Всі регламенти були розписані. Цих людей ніхто ніколи не кидав, вони все одно були під наглядом. Повернутись — це було їхнє рішення.

В 1990-х роках у зоні відчуження було науково-дослідне сільське господарство. Неофіційно ми назвали його “колгосп”. Самопоселенці із села Купувате там працювали. Що для них змінилось? Майже нічого. І поза територією заповідника літні люди часто починають дистанціюватися від більш-менш сучасного життя. Вони тягнуться до природи. У них було своє коло спілкування і їм цього було досить.

— Якась екстремальна, ідейна молодь не намагається приїхати, поселитись?

— Ні. По-перше, навіщо? Ви б приїхали? Навряд чи. А по-друге, навіть якщо хтось під “колючкою” зможе пролізти і максимум тиждень “пропетляє” до першого поліцейського рейду, він буде знайдений і отримає штраф.

— Зрозуміла функція зони відчуження після аварії. А сенс створення заповідника. Його роль, функція змінилась? І скільки існуватимуть обмеження в Чорнобильській зоні?

— Зона відчуження була і залишається зоною відчуження. З наукової точки зору вона буде цікавою не десятки, а сотні й тисячі років. Людина сюди не повернеться ніколи.

Про фотопастки та нові види тварин

— Фотопастки з’явились більш як 10 років тому, і це був великий крок уперед, — розповідає Денис Вишневський. — Тварини уникають людей, тож з фотокамерою не все можна зафіксувати. Крім того, людина переважно працює в робочий день, коли світло, а більша активність тварин — у сутінках або вночі.

Тож у нас був дефіцит інформації, і фотопастки частково його закрили. Це зручно — ставиш акумулятори і влітку фотопастка на них може працювати два місяці.

Фотопастки переважно зосереджені на середніх та великих тваринах — від лисиці до ведмедя. Вони реагують на їх появу і спрацьовують.

— Недавно в Чорнобилі вперше за його історію були помічені шакали. Як багато таких нових видів ви фіксуєте? І з чим пов’язана їх поява?

— Екосистема досить усталена, тож які ще види можуть з’явитись? Це ж не осушення територій чи інші радикальні екологічні зміни. Щодо шакалів, то ми, умовно, сиділи і чекали, коли це станеться: шакали вже з’явились у країнах Балтії, Білорусі і їхній захід у Зону був питанням часу.

Ми бачимо зміни у рослинному світі. Наприклад, у нас з’явилась ковила́ дніпровська (Stipa borysthenica), а також інвазивні рослини, індикатор того, що клімат змінюється. Поява останніх — це не такі вже позитивні зміни — інвазії до добра не доводять.

— Руйнують ґрунти? Витісняють інші види рослин?

— Як правило, рослини, що активно розселяються, мають агресивні тактики захоплення територій. Можуть витісняти інші види рослин. Вони створюють ком’юніті, нецікаві місцевим видам.

Про легендарних гігантських сомів

— Ця історія давня. Сомів бачили біля адміністративного корпусу ЧАЕС. До 2013 року, доки не побудували дамби, у нас не спускали воду у водоймах. Співробітники ходили на роботу чи з роботи і кидали їжу рибам в технологічний канал, яким вода з водойми для охолоджувача йшла на станцію. Наприклад, хтось брав хліб чи батон — ділились, кришили. З одного боку, розгодували, з іншого — привчили, що вони підпливали до певного місця і їх можна було побачити. Рибу в заповіднику ніхто не виловлював, і соми виросли до вражаючих габаритів. Ми всі їх бачили.

Потім з’явились туристи, яких ці соми шокували. Була така собі туристична принада. Коли воду почали спускати, ми перестали бачити рибу.

Про росіян і війну у заповіднику

— У нас велика територія, тож вони не так вже й багато окупували, — каже Денис Вишневський. — Переважно вони йшли на Київ, а Чорнобиль був транзитною зоною. Так, у них були пости в зоні відчуження, вони захопили будівлю ЧАЕС.

Але коли ми повернулись і проаналізували дані фотопасток, то побачили, що особливо в ліс вони не пхались. Навіть розвідка. Але ми досі аналізуємо знімки з фотопасток, даних було зібрано багато. В тому числі проводимо більш детальний аналіз із допомогою іноземних колег.

Звісно, було сильне шумове навантаження — колони танків на дорогах, гелікоптери, крилаті ракети, штурмовики, які йшли досить низько. Повноцінно оцінити вплив ми зможемо пізніше.

— Раніше тварини в Чорнобильській зоні не боялись людей, могли виходити до них, їх фотографували туристи. Після російської навали за ці два роки щось змінилось?

— Наші співробітники їздять по території, бачать оленів, лосів — все, як раніше. Є місце, де біля охолоджувача росте молодий лозняк — там вони пасуться майже весь час. Раніше ми могли працювати більш гнучко у часі, зараз є обмеження в рамках комендантської години.

2022 року ми стали офіційно науковою установою — зібрали пакет документів щодо ресурсів та компетенцій в сфері проведення досліджень, МОН їх розглянуло і надало нам такий статус. Наш заповідник був створений наказом президента через 30 років після аварії, 2016-го. З’явилась адміністрація, персонал, який працював на землі в Чорнобилі вже 2018 року.

Статус наукової установи дає широкі можливості для наукової співпраці та отримання додаткового фінансування на дослідну роботу.

Тож попри повномасштабну війну заповідник розвивається. За минулий рік ми створили чотири територіальні підрозділи — природоохоронні науково-дослідні відділення. Раніше було досить складно, коли у тебе головна база у Чорнобилі, а навколо — 2000 км кв.

Зараз ми зробили бази — будинки, гаражі. Працівник вийшов із будинку — заповідник фактично за забором. Це зручно для патрулювання та досліджень стану природних комплексів. Ми проводимо всі необхідні дослідження: прості метеорологічні спостереження, температура, стан водних об’єктів і специфічні — як от дослідження тваринного та рослинного світу тощо.

Болотяний захист по-чорнобильськи

— Ми спробуємо відновити водно-болотні угіддя, — каже про плани наукової роботи науковець. — У нас на території знаходиться більше сотні кілометрів меліоративних каналів.

Після аварії для запобігання виносу радіонуклідів через водні потоки штучно знижували рівень води, будували дамби. На сухих ділянках радіонукліди “завмирали”, тобто втрачали екологічну мобільність. Станом на сьогодні ризики міграції радіонуклідів водними шляхами зменшились у рази.

Довідка “Телеграфу”: Загальна площа поверхневих вод — понад 20 тис. га, що становить десяту частину території заповідника. Довжина річкової мережі — 260 км, з яких 60 км — річка Прип’ять. Довжина меліоративних каналів — понад 160 кілометрів. За радянських часів вони убезпечували сільгоспугіддя.

— Останні п’ять років фахівці оцінюють роль деяких меліоративних систем в регулюванні потоків радіонуклідів як низьку, — продовжує Денис Вишневський. — Але ж вони існують. Відповідно, ми ставимо питання про те, щоб повернути все у природний стан, відновити природний гідрологічний режим. Наприклад, деякі канали заболотити. Деякі, створені на місці малих річок, зробити більш природними, складними, щоб у них були меандри русла, а не так, що ти дивишся на карту, а там кілометрів на п’ять прямий канал.

Тож потрібно зробити інженерні заходи. Десь — закрити перемичку, щоб рівень води піднявся і меліоративний канал перетворився на болото. Десь — навпаки. Болотяна територія — це більш привабливе оселище для тварин і рослин. Плюс більша площа боліт знижує пожежну небезпеку.

Але є ще позитивний ефект — болота зменшують доступність території для противника. За таким принципом у 1930-х поляки будували свою східну систему захисту — лінія “Полісся”. Тож наші болота матимуть не лише екологічне, а й військове значення.