“Штаб був у старостаті. А спали вони у будинку культури, – розповідає староста села Лідія Єреп. – Митися ходили у школу-інтернат, там у нас і лазня, і всі комунікації. Горя, звичайно, багато наробили. Будинки спалили. Взяли 8 чоловік у полон, двоє не повернулося, закатовані”.
Поки нажахані селяни ховались у погребах, їхня головиха наважилася на відчайдушний крок. Щоб врятувати односельців, жінка пішла просто у лігво окупантів, аби вмовити їх здатися нашим збройним силам: “Коли я йшла на переговори з окупантами, у мене страху не було ніякого. Я не сказала нікому, тому що в мене чоловік після інсульту, я знала, що це буде жах. Стою і бачу 15 танків, а їх скільки стоїть, я не знаю – може, 70, може, 100 чоловік. Черговий одразу вибіг і питає: “Ви хто така, куди вам?”. Кажу: “Я староста, тут моя робота, мені потрібно командира”. Він назвався тоді і каже: “А ви знаєте, я з Одеси”. Я аж зойкнула, питаю: “А ти чого тут?”. А він каже: “Ну, я одружений на росіянці і я там служу в армії”. І я йому сказала, що, можливо, ви здастеся, щоб ані вас не вбивали, ані наших людей”.
“Людина ризикувала власним життям, розуміючи, що може бути вбита, – каже про вчинок Лідії начальник ГУ Нацполіції в Київській області Андрій Нєбитов. – Вести якісь перемовини простим громадянам не варто, бо це дуже небезпечно”.
Проте, Лідія Єреп тієї миті про себе думала не дуже – вона як голова мала подбати про людей: “Я відчувала, що в мене відповідальність за все село. Якби треба було, я пішла б іще на перемовини”.
Перша хвиля окупантів дві доби пробула у Старій Басані, доки їх не замінили інші. А “передовий загін” рушив у бік Києва. Проте, дорогою росіяни на свою голову заїхали в містечко Бобровиця. Тут на зайд чекав черговий сюрприз – їх колону зненацька заблокував… молоковоз!
“Сват мій, Василь Іванович, подзвонив, сказав, що ідуть. Ціла колона. І я зібрався, машину завів і поїхав”, – пригадує водій молоковозу Роман Гавриленко.
Окупантів настільки вразила витівка відчайдуха-водія, що їхня колона зупинилися наче вкопана.
“Зупинив машину, рашистам перегородив дорогу, – згадує Роман. – Вони стали, я пішов до них, але ближче мене вони не підпустили, почали стріляти, сказали, щоб стояв на місці. Я офіцеру кажу, щоб підійшов до мене, побалакав. Він не захотів балакать, а сказав: “Дай проехать нам!”. І тоді я сказав, шо машину заміновано, сам розвернувся і пішов до зупинки пити каву”.
“Серед українського народу дуже багато сміливців. Окремі люди навіть руйнували їм техніку, знищували її, здійснювали угони автомобілів з боєкомплектами. Робили різні речі, які викликають велику повагу”, – пишається героями з народу Андрій Нєбитов.
“Коли я взнала, шо він зупинив колону, подумала, на нього схоже, він така людина, що може піти на такий вчинок, – не те щоби здивована героїзмом сусіда Любов Тюпа. – Він такий цілеспрямований – що надумав, те зробить. Всі бобровичани дуже вдячні йому, пишаємося, що він у нас такий сміливий. Він наш герой”.
Романова зухвалість збентежила окупантів – грізна колона техніки дала задньої: “Дивлюся, вони розвернулися, і я поїхав за ними, провів до залізниці. По дорозі вони обнесли магазин, на ходу позастрибували на танки і поїхали”.
“Дуже багато людей постраждали саме за свою активну позицію, – застерігає сміливців від необачності Андрій Нєбитов. – Люди з українськими прапорами кричали окупантам – і отримували у відповідь автоматну чергу. Зараз це вже дуже небезпечно. Якщо перші дні війни ми цього ще не розуміли, були якісь діалоги, то коли ми їх знищили вже понад 100 тисяч, ніяких перемовин і діалогів не може бути. Тому давайте просто нищити ворога, а переговори і дипломатію залишимо нашим фахівцям”.
Отримавши відсіч від водія молоковоза, окупанти більше не потикалися в Бобровицю. Однак, жителів містечка спіткала інша біда – загроза голоду. Через зірвані мости фури не могли доставити продукти у магазини. Проте, власниця однієї з крамниць Лідія Коломієць наважилася на нечуване – возити харчі на своєму авто під ворожими обстрілами та бомбардуваннями.
“Звичайно, як мама, як бабуся, я розуміла, що на одній картоплі довго не протягнеш, треба годувати свою сім’ю, і таких сімей багато, – каже Лідія. – І багато діток тут лишилося в місті заблокованому, тому мусили їхати і щось десь шукати”.
“Саме страшне було, коли ти дзвониш до хазяйки, а скрізь бомблять усе, – пригадує ті дні продавчиня Олена Гребеножко. – І ти розумієш, що вже темно і немає хазяїв. Ти ждеш-ждеш, дзвониш, а не було зв’язку. І ми не знали, приїдуть вони чи не приїдуть”.
“Страху не було, а була віра в те, що я в будь-якому випадку повернусь, тому що на нас чекали люди”, – каже Лілія Коломієць.
“Черги біля магазину були скажені просто, – згадує жителька Бобровиці Інна Ільченко. – Ми виходили о 4:30-5:00 ранку і були вже 140-ві десь. І так стояли навіть до 9-ої години, тому що знали, що о 9-й відкриється магазин”.
На початку березня з голодом і гострим браком ліків стикнулись і жителі Старої Басані. Рятувати односельців знову довелося безстрашній головисі.
“Я допомагала, чим могла, чим підказував мені мій розум, моє серце, – каже Лідія Єреп. – Ми сідаємо в машину і їдемо із сином 11-го числа. Завантажили ми нашу маленьку машину 15-тку по самі вінця”.
“Вона молодець, – пишається односельчанкою Ірина Лабузова. – Привозила хліб, привозила крупи, їздила практично кожен день. Намагалася розподілити по всіх, кому це потрібно було, аби всім вистачило. Жінки українські всі сміливі. А Лідія Олексіївна найсміливіша. Пишаємось, що у нас така староста”.
“Одного разу, коли ми із сином їздили по ліки, наша подорож трохи не стала фатальною, – зізнається староста Лідія. – Ми їдемо, а мені заступник з міської ради дзвонить: колона поїхала на Бобровицю, тікайте кудись. І ми на повороті зустрічаємо їх, 10 САУ було, а спереду й позаду БТР. І цей БТР стріляє. Але стріляє вгору. Не злякалась, вдома вже мене почало трусити. Але я після цього тільки один день у понеділок не з’їздила, у вівторок уже поїхала знову”.
“Мені дуже запам’яталася бабуся понад 80 років, яка мешкає у Броварському районі. Вона передавала відповідні розташування солдатів російської армії, а ці координати були в сусідніх будинках від неї, – пригадує начальник ГУ Нацполіції в Київщини. – Казала, отут зліва, справа, будь-ласка, нанесіть артилерійський постріл. Ну, ми ж розуміли, що вона там знаходиться. А вона каже: “Я вже пожила, синку, будь-ласка, стріляйте сюди, ви якраз в них влучите. Я вже пожила”. Звичайно, ми цього не робили, бо для нас життя кожного українця – це найважливіше”.
Сьогодні сміливці стали народними героями. Після перемоги їхні відчайдушні вчинки увійдуть до підручників з новітньої історії. Адже саме такі незламні українці надихають нашу армію звільняти від ворога власні міста та села.
“Мені приємно, шо мене нагородили орденом за сміливість, – каже водій молоковозу Роман Гавриленко. – Хоча, я не вважаю свій вчинок героїчним. Якби знов була така ситуація, зробив би так само. Не побоявся б”.
“У нас прекрасні люди, які об’єднуються під час біди, і це неможливо зламати, – переконана власниця крамниці Лілія Коломієць. – Ніякими бомбами і ніякими відключеннями світла тим паче”.
“Саме на таких вчинках повинні виховуватись майбутні покоління, з любов’ю до Батьківщини, з любов’ю до кожного українця, – впевнений Андрій Нєбитов. – І це дасть нам змогу таке патріотичне покоління виховати, яке буде не тільки незламне, а й житиме з єдиною вірою в перемогу над будь-яким зовнішнім ворогом”.
