Богданові 31 рік. І він – наймолодший пацієнт у палаті. З чотирьох військовослужбовців, які лікуються тут разом із ним, саме у Богдана Мулярчука – найтяжче поранення.
Мікросудинний хірург Євген Симулик оперує пораненого бійця.
“Я отримав поранення під Лисичанськом, – згадує хлопець. – Ми жили у приватному будинку, і збоку була така прибудова. Там ми зробили наш пункт зв’язку. Я був звʼязківцем в артилерії”.
“Спочатку я сидів якраз навпроти дверей. Але мені світило в очі сонце, я вирішив пересісти. І буквально через хвилину після того осколки залетіли. Спочатку болі я не відчував. Я дивився на ноги… І найбільше переживав за ліву ногу. Тому що мені здавалося, що якщо я її підніму, то нижня частина ноги залишиться на землі”.
У Богдана були уражені обидві нижні кінцівки. На лівій нозі уламок снаряда вирвав частину гомілки. На правій була сильно пошкоджена стопа. Першу допомогу йому надавали в Лисичанську, потім доправили до Краматорська, а згодом хлопець потрапив до Національного Інституту хірургії та трансплантології імені Шалімова в Києві.
“В інших клініках мені вже сказали, що краще відрубати ногу, бо лікування буде довготривалим, і не факт, що воно дасть якісь результати, – каже Богдан. – Але я міг рухати пальцями, тому я сказав, що ногу відрізати не дам”.
Сьогодні Богдан пережив вже чотири операції на обох кінцівках. Методом пересаджування складного комплексу тканин йому були повернуті вирвані уламками снаряду ділянки ніг. Він ще не ходить, але вже намагається стояти на милицях. Наступними до лікування підключаться ортопеди. Вони займуться відновленням пошкоджених кісток. І є цілком реальна надія, що незабаром Богдан ходитиме.
“До війни я любив подорожувати. Я сам із заходу України. Дуже любив ходити в гори, – згадує військовий. – Якщо лікарі зроблять мені все, що запланували, то я мрію, як знову піду. Можливо, не зможу вже давати таке навантаження, як я раніше ходив із 30-кілограмовим рюкзаком. Може, з якимось меншим, або взагалі без рюкзака. Але буду ходити…”
У відділенні мікросудинної хірургії пацієнтів із фронту – кілька десятків. У всіх схожа біда – мінно-вибухові поранення кінцівок. І без втручання тутешніх лікарів на кожного з них чекала б ампутація.
“Суть нашого підходу заключається у вільній хірургічній пересадці, або переміщенні складних комплексів тканин на судинній ніжці, – пояснює завідувач відділення, судинний хірург Євген Симулик. – Для закриття обширного дефекту ми беремо комплекс тканин з іншої ділянки тіла – передпліччя або задньо-бокової поверхні грудної клітки чи поверхні стегна, наприклад. Ми можемо брати клапті великих розмірів – до 30 сантиметрів довжиною і шириною 10-15 сантиметрів. Кожен із них виділяється завдяки судинній ніжці, тобто їх має живити артерія та вена діаметром від одного до двох міліметрів. Потім увесь цей клапоть переміщується в рецепієнту зону. Після цього ми вшиваємо артерію і вену в уражену ділянку і чекаємо, доки ці тканини приживуться у пацієнта на новому місці”.
За словами хірурга, раніше схожі операції в Україні були рідкістю. Адже отримати таку складну травму в мирному житті майже неможливо. Тому вітчизняні хірурги опановували досвід мікросудинного пересадження за кордоном. Сьогодні ж Євген Симулик робить до десяти таких операцій на тиждень. І понад девʼяносто відсотків із них – успішні. Тобто пересаджені клапті приживаються, і у пацієнтів з фронту зʼявляється надія на повне відновлення функцій своїх майже втрачених на війні кінцівок.
“Як наші Збройні сили навчилися воювати, так і наші хірурги опанували військову хірургію, всі її аспекти, повʼязані з вогнепальними пораненнями, – запевняє хірург. – Звичайно, що в багатьох країнах подібного досвіду взагалі немає, оскільки бойова травма абсолютно відрізняється від побутової. Я з упевненістю можу сказати, що ті результати, які ми отримуємо по закриттю обширних дефектів, спокійно можна показувати і в Європі, і в Америці. І це дійсно велике досягнення нашої вітчизняної медицини”.
Відділення мікросудинної хірургії – це лише одна частина великої роботи лікарів Інституту Шалімова. За словами його директора, Володимира Усенка, вже від лютого минулого року, коли йшли бої на Київщині, тутешні лікарі почали приймати перших важких поранених:
“До нас привозили хворих з усією патологією. Це і легені, і печінка, і підшлункова, і кишківник. На жаль, зараз військова травма така, що немає уражень якогось одного органу. Це мінно-вибухові травми, які уражають все тіло, весь організм. Якщо до війни інститут виконував більше 10 тисяч операцій на рік, зараз ми в рази перевищили цей поріг. Бо деякі поранені потребують по 4, 5, 10 операцій… Але знаєте, що мене вражає? Більшість бійців після важкої травми, після операції, щойно приходять до тями, і все: я на фронт, там мої побратими, в мене там хлопці, я пішов. Оця психологічна налаштованість повернутись в стрій – вона дуже допомагає їм одужувати”.
Сьогодні медичний фронт, на якому служать цивільні медики, – один із найважливіших, коли йдеться про реабілітацію наших військових. І наші лікарі навчилися робити неможливі речі. Попри обстріли, ховаючись у підвалах, оперуючи без світла й води, вони роблять свій щоденний подвиг, про який ще напишуть багато книжок і знімуть безліч фільмів.
