Життя в українській провінції – це пацанчики у спортивних штанях, контраст бідності з непристойною розкішшю та мрії про кращу долю
Український національний кінематограф ставить нові рекорди. Спершу у березні 2023 року “Мавка. Лісова пісня” всього за три вікенди прокату зібрала понад 81 млн грн бокс-офісу та встановила рекорд з касових зборів.
А тепер новий фільм Антонія Лукича “Люксембург, Люксембург” зібрав 5 млн 590 тис грн лише за перший уїкенд. За даними Держкіно, стрічку переглянули понад 36 тис глядачів.
У чому секрет успіху фільму “Люксембург, Люксембург” спробував розібратися “Телеграф”.
Успішний дебют
Дебютний фільм Антоніо Лукіча “Мої думки тихі” став першою за довгі роки вітчизняною комедією, за яку не було соромно. Ця лірична драмеді про прості людські стосунки та пошук взаєморозуміння між батьками та дітьми відрізнялася виразною історією, адекватним почуттям гумору та правдоподібними діалогами.
Не дивно, що фільм мало кого залишив байдужим – “Мої думки тихі” зібрали в українському прокаті 5 млн грн і увійшли до рейтингу 100 найкращих українських фільмів нарівні зі стрічками класиків Івана Миколайчука та Олександра Довженка.
Після такого вражаючого старту всі чекали на нову роботу 30-річного режисера з великою зацікавленністю та побоюваннями. Комедія, як відомо, найскладніший та найвідповідальніший жанр. Будь-які спецефекти можна намалювати на комп’ютері, але не можна імітувати почуття гумору. Крім того, хорошу комедію не зробити без належного почуття міри та смаку. На жаль, у цьому плані побоювання підтвердились.
Про що фільм
Дія відбувається у Лубнах Полтавської області, де мешкають два брати-близнюки, чиї ролі виконали учасники популярного реп-гурту “Курган та Agregat” Аміл та Раміль Насірови. У близнюків, як водиться, різні характери: один чесний патрульний, інший типовий водій української маршрутки – хамуватий та блатуватий. Та ще й торгує на маршруті наркотиками.
Обидва брати по-своєму нещасні. Маршруточник Коля чудово розуміє свої майбутні життєві маршрути, включаючи майбутню відсидку. І поки молодий, прагне урвати від життя якнайбільше. Його рольова модель — батько, “авторитетний” бандит із дев’яностих, який давним-давно покинув сім’ю.
Поліцейський Вася, здавалося б, витягнув щасливий квиток, одружившись із дочкою місцевого багатія, але все одно відчуває свою приниженість. Вдома – соціальну, бо не здатний забезпечити дружині звичний рівень життя. Та й на службі швидкої кар’єри не зробиш.
У якийсь момент з’являється зниклий багато років тому папаша-югослав, який тепер лежить при смерті десь у Люксембурзі та бажає попрощатися із синами. Вася з Колею, кожен із власної причини, відправляються в дорогу. Далі буде кілька гідних сюжетних твістів та досить несподіваний фінал.
Що хорошого і не дуже
Фільм справді смішний, хоча в “Люксембурзі, Люксембурзі” Антоніо Лукіч зайшов на територію лубочного, народного фарсу в дусі “Божевільного весілля” – насамперед завдяки образу Аміла Насірова, який грає свого маршрутника Колю, як востаннє.
Але саме цинічний балагур-маршруточник у фіналі стає трагічною фігурою, до якого (після природної гидливості – кожен з нас хоча б раз зіштовхувався з таким типовим Колей) починаєш відчувати щось на кшталт співчуття. Чого не було в інших схожих стрічках, наприклад, “Припутнях” Аркадія Непіталюка. Там головний герой настільки відразливий, що коли втрачає все, це виглядає заслуженою карою.
Тож спробу створити “героя нашого часу” – за назвою іншого маловдалого фільму про провінціала у великому місті, нарешті можна вважати зарахованою.
Мова діалогів відповідна. Кіно не вперше працює із суржиком у спробі передати на екрані “правду життя” української провінції. Але чи не вперше діалоги прописані з прицілом “піти в народ”, стати фразеологізмами у повсякденному мовленні глядачів. Власне, як це було в радянських фільмах, які значно збагатили повсякденну мову. І чого, до речі, за рідкісними винятками не вдалося в російському кіно. Не вдалося і Антоніо Лукічу, але спробу знову ж таки зарахуємо.
Окрім приватної історії, яка дала фільму його особливу особисту інтонацію (батько режисера також югославський серб, з яким вони не спілкувалися багато років), “Люксембург, Люксембург” також дуже близько підійшов до спроби виразного висловлювання про час та людей.
Життя в українській провінції – це пацанчики у спортивних штанях на колись крутих тачках, колоритні базари, контраст бідності та непристойної розкоші, невігластво та хамство, мрії про кращу долю тощо. Загалом, ми бачимо Україну з фільмів Еміра Кустуріци чи угорського серіалу “Золоте життя”. І ця вторинність погляду трохи пригнічує.
Взагалі, за фільмами Антоніо Лукіча помітно, що він нагляданий режисер – не лише завдяки цитатам (фінал чітко нагадує “Зламані квіти” Джима Джармуша). Ще й тому, що режисер намагається працювати з візуальною мовою кіно, тоді як більшість сучасних фільмів, і не лише українських, знято як серіали середньої руки. І це теж причина глядацького успіху: навіть із патріотичних міркувань не підеш півтори години нудьгувати під погано зроблений фільм.
Так що до зустрічі в кіно — незважаючи на всі свої недоліки, “Люксембург, Люксембург” безперечно коштує грошей, витрачених на квиток.
Раніше ми писали про українські фільми, які можна подивитися на стрімінговому гіганті Netflix.
