інтерв’ю із бійцем спецпідрозділу НГУ «Азов»

У своїх 20-ть командував взводом під час оборони Маріуполя, отримав 6 куль, був евакуйований гелікоптером із «Азовсталі». Богдан Цимбал (позивний «Воґ») боєць загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, розповів Радіо Свобода про те

• як втратив свою родину?
• як самому вдалося вижити?
• та чому і за що воює?

Богдан народився у селі Лебединське Донецької області, після початку війни на сході він і родина перебралися до Маріуполя. Там і жили на момент широкомасштабного вторгнення Росії в Україну.

Радіо Свобода записало ексклюзивне інтерв’ю із Богданом Цимбалом у тренувальному таборі «азовців» неподалік лінії фронту.

– Що сталося із твоєю родиною?
– Сім’я залишилася в пам’яті та у серці. У нашу квартиру вистрілив танк. Там відразу загинули мама, бабуся і дядько.

А батько загинув вже у процесі «фільтрації». За однією інформацією, коли дізналися, що він – батько «азовців» (двоє синів у полку Нацгвардії України «Азов» – ред.), його почали бити і відвезли в невідомому напрямку.

Я їм писав (родині – ред.), провив, щоб виїхали, на що вкотре отримав відповідь: «Ні».

– А коли ти з ними востаннє розмовляв?
– 10 березня, саме той день, коли мені вдалося заїхати додому буквально на 5 хвилин. Вони мені показали цуценя, яке привела моя собака – і все, я поїхав.

У мене залишався мій старший брат. На жаль, 14 травня він загинув у «Азовсталі».

• Богдан Цимбал приєднався до окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України у віці 18 років, після закінчення 3 курсу Маріупольського професійного ліцею.

– Які мотиви твого приходу на службу саме в «Азов»?

– Справа в тому, що у 2014 році, коли на нас напав сусід так званий, і оскільки мій рідний населений пункт (Лебединське – ред.) прилягав до лінії фронту, періодично туди прилітало з боку супротивника.

Я бачив, що вони роблять. Я бачив, як вони ставляться до людей. А у 2015 році була так звана Павлопіль-Широкинська наступальна операція полку, під час якої «Азов» звільнив мій населений пункт.

Тому для себе я це вважав таким обов’язком – повернути борг підрозділу. Адже були люди, які віддали за мій населений пункт життя. Крім того, в «Азов» за два роки до мене прийшов старший брат.

• Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, Богдан Цимбал під час оборони Маріуполя на одній із позицій вже керував взводом. У його підпорядкуванні було 22 співслужбовці.

– З братом старшим ти перетинався на службі?

– Уперше – 12 березня. В «Азовсталі». Ми служили з ним в одному підрозділі, але у різних взводах. Вийшла така можливість побути разом, але цю можливість у нас забрали.

14 травня він востаннє був у мережі. Я йому написав, але відповіді не отримав. Увечері написав командир – сказав: «Вибач, друже Воґ, не вберегли».

Брат загинув уже безпосередньо на території заводу «Азовсталь».

– А коли ти сам отримав поранення? І як потім твоя доля складалася?

– Це сталося 22 березня. Так звана фабрика або завод «Жовтень» на вулиці Куїнджі у Маріуполі. Ми її тримали. Були групою допомоги – тобто десь був прорив, ми туди бігли. Я йшов першим у групі.

Для того, щоб зайти на позицію, там таке, скажімо так, невелике вікно, і воно прикрите листом металу. Я відсуваю лист металу, бачу автомат – відкочуюся, отримую кулю в кисть.

• Після кількох активних перестрілок, «Воґ» загалом отримав 6 поранень, зокрема у хребет та стегно. Коли вже не зміг рухатися, каже, ліг просто неба.

– Був у флісці, я накрився нею повністю із головою, оскільки було дуже холодно, велика втрата крові була досить. Почув, як рухаються люди, по говору розумів, що це не наші, довелося прикидатися мертвим. Вони глянули на шеврони, кажуть: «Азовець. – Двохсотий? – Двохсотий».

Це те, що я чув. Група пішла їх звідти вибивати, яка була зі мною, я побачив знайоме обличчя, почав кричати, махати, вони мене побачили – забрали.
– Тебе забрали до «Азовсталі»?
– Так. Коли бачиш Редиса (Денис Прокоменко, командир «Азову» – ред​), який усміхається, то, значить, все чітко. О третій годині, 25 березня, мене будять, кажуть, збирайся, евакуація. Я кажу – та ні, не вигадуйте, я пару днів, як оклигаю, і все буде добре. І нікуди не полечу. І ліг собі спати далі. Потім вже відчуваю, мене починають одягати. Все, що пам’ятаю – це як мене повантажили у машину, потім вертушка – нас забрали 6. Важких 6 людей забрали.

– Якщо підсумувати, ти пішов взагалі на військову службу через побачене у 2014 році?

– «Русский мир», так. Це як хвороба. Видно було, як Маріуполь змінювався навіть у порівнянні з тим же Донецьком (Після 2014 року – ред).

Вони кажуть: «Можемо повторити» – от ви повторили. Чудово. Ви просто знищили 99% як такої інфраструктури. Ну, і насамперед, що вони роблять – замість нагодувати голодних, змінюють букву в назві міста. Зараз його нема. Все зруйновано.

• Богдан Цимбал ще продовжує реабілітацію після поранень, хоч вже повернувся на службу. На передову. Каже, наразі ще й навчається на історика. Проте називати університет не хоче, щоб не отримувати поблажок під час навчання.

– Мій брат завжди мене вчив. Всього досягай сам. Завжди.

​– Як ти бачиш своє майбутнє?

– Продовжувати служити. Повернемо кордони, закріпимося. Війна закінчиться для мене лише коли повністю заберемо свої території, абсолютно повністю. Всі. Повертаємо своїх полонених.