14-16 липня у Вилковому на Одещині відбудеться перший масштабний культурний фестиваль «ВиделкаFEST». Організовує його 23-річний військовий 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Сергій Гнезділов.
Про фестиваль, сучасне «розстріляне відродження» та важливість культури – в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Розкажіть про фестиваль: що там буде, чому ви вирішили організувати?
– Ідея фестивалю не прийшла в один момент, давно мене переслідувала. І загалом провести фестиваль – це завжди хороша ідея. Кожна людина виражає свої емоції по-своєму. Для мене фестиваль – це один зі способів оплакувати тих, кого я більше не побачу.
Ідея не була спонтанною, але все ж таки можна сказати, що в один прекрасний момент, коли не повернулася дорога для мене людина зі штурму, я зрозумів, що треба робити зараз.
Робимо наймасштабнішу подію на Одещині
І в третій ночі я створив чатик з найкращими друзями, назвав його «ВиделкаFEST», і понеслося. Я не думав, в яких масштабах буде фестиваль, але зараз можна сказати, що робимо наймасштабнішу подію на Одещині в цьому році по якості і кількості залучених лідерів суспільної думки.
Зокрема на фестивалі будуть виступати із лекціями Алім Алієв, Світлана Поляєва, Катерина Калитко, Володимир Єрмоленко, Мар’яна Савка. У програмі також є показ кіно: «Додому», «Бачення метелика» та «Край ріки», а музична програма наповнена виступами тріо «Мар’яничи», гурту «Пиріг і Батіг», «Бандерівна».
– Яку концепцією обрали?
– Є два моменти. Перший: ВиделкаFEST – це про книжки, музику та кіно. На мою думку, це саме та культура, яка може вільно ландрувати, яку можна привести і показати.
Другий концепт – пам’ять. Фестиваль проводиться в пам’ять про тих, кого з нами нема, хто обіцяв прийти на фестиваль і ніколи не зможе цього зробити. Цих всіх людей ми пам’ятаємо.
Ми боремось за те, щоб у Росії не вийшло і щоб українська культура не була знищена
Окремий момент: фестиваль – це про культуру, це про те, чому існує фронт. Чому ми взагалі боремось? Ми боремось за те, щоб у Росії не вийшло і щоб українська культура не була знищена. Тому для мене питання української культури зараз стоїть критично.
Сьогодні, коли чуємо на вулицях, в музичних колонках дітей і підлітків те засилля низькопробної, низькоякісної російської попси, коли їхнім улюбленим композитором або співаком є група, наприклад, «Сплін» чи «Нєрви», маємо з цим працювати, маємо трансформувати наш культурний простір.
Тому другий момент – це не лише про пам’ять, а й про те, як привезти культуру в ті містечка, де її не було тривалий час. Тому що, наприклад, в місті Вилкове ніколи не відбувалося нічого подібного.
Ще один момент – це донати. Під час фестивалю будемо збирати півмільйона на модернізацію «кошмаромобілів» 56-ї бригади.
Ми розуміємо, чому це відбувається, а тому маємо зберегти власну ідентичність і зробити все можливе, щоб наша культура була конкурентоспроможна. І маємо чимось жертвувати заради цієї цілі.
– Є думка, зокрема серед військових, що фестивалі, якісь вечірки не на часі, а тут військовий організовує. Як ставитеся до такої думки?
– Взагалі, якщо так подумати, нічого не на часі. Я зараз сижу в кафе. і його робота не на часі насправді.
Тому що ми ж воюємо, як це так можна – працювати в кафе під час війни. Але я вважаю «питання не на часі» злочинним. Тому що через таке формулювання у нас, наприклад, залишають в небезпеці сотні тисяч людей, які потребують лікування медичним канабісом.
Питання не на часі – це ворожі питання. Абсолютно все зараз на часі
Вони не мають до нього доступу, тому страждають, їх «садять» на тяжкі опіати, які легалізовані. А депутати кажуть, що медичний канабіс не на часі. Тому сидіть на морфінах, на опіатах і на всьому іншому, що колись, у советські часи, легалізували, і не вимахуйтеся.
Питання не на часі – це ворожі питання. Абсолютно все зараз на часі. На часі судова реформа, на часі підіймати нашу культуру, на часі зрозуміти, хто ми, куди йдемо і для чого.
Зрозуміти, яким важливим є український ренесанс, який по-справжньому історичний шанс нам випав в 2014 році, коли переміг Майдан.
Ми маємо слідувати цінностям і принципам Майдану, про що багато хто забув, і про які нагадало повномасштабне вторгнення.
– Ви також згадували, що ситуація з культурою в регіоні була поганою. І, зокрема, ми знаємо про Одесу, але не знаємо про такі маленькі містечка як Вилкове. Можете розповісти, який був стан культури до повномасштабного вторгнення і чи змінився після 24 лютого?
– Коли є певний вакуум і він не наповнюється, то про це немає, що розповідати. Є вакуум і в цьому вакуумі є якісь частинки, жителі, які спішать по своїх справах, виконують свою роботу і повертаються в свої домівки. На жаль, це ситуація не тільки Вилкового і не лише Одещини, це ситуація в цілому.
Чому я так кажу? Абсолютно ідентична ситуація, наприклад на Донеччині, де я живу останні чотири роки: начальник шахти – герой України, а насправді «ватнік» і «сєпар», встановлює правила гри для жителів трьох сусідніх стелищ. Бо він директор шахти і буде вирішувати, кому на ній працювати, кому лизати йому п’ятки.
Те саме відбувається на Одещині. Наприклад, сьогодні мене до глибини образило, що колишній народний депутат, нині голова Одеської райради Віталій Барвіненко знову в політиці (був депутатом «Партії регіонів» та голосував за закони 16 січня – ред.). Він опублікував мем про те, як ішак тягнеться за морквою, підписав «Дорога у Вільнюс» (мається на увазі на саміт НАТО, який відбувся 11-12 липня у Вільнюсі – ред.). Він продовжує бути «ватніком» у політиці. Сьогодні висміює і топче проєвропейський курс, за який гинули і гинуть люди. Такі речі не мають толероватися в суспільстві.
Тому як я можу охарактеризувати ситуацію в Вилковому? Ніяк. Був концерт на День міста, наприклад, під протекторатом Віталія Барвінкова, привозили якусь російську попсу. От і вся культура. І така є наразі.
– Тобто після повномасштабного вторгнення нічого не змінилося?
– А як воно могло змінитись, якщо повномасштабне вторгнення не дало ніяких важелів для того, щоб там щось змінилось? Туди не стали їздити групи. Ніхто не став зніматися тим, щоб лобіювати їхні поїздки, якісь культурні тури в Одещину. Культурний десант має бути не тільки на Донеччині.
– Чи складно вам було організовувати цей фестиваль, ніби як повертатися в цивільне життя?
Коли ти б’єшся тривалий час, то не бачиш ніяких просвітів, не бачиш результатів своєї роботи
– Так, це складно.Але що маємо розуміти? Кількість смертей і все, що відбувається на фронті, інколи потребує якоїсь перезавантаження. Хоч я втомлений підготовкою до фесту, але це була якась віддушина. Втомлений, але водночас радий, що цей фестиваль забрав частину якоїсь такої злоби і ненависті до всього.
Коли ти б’єшся тривалий час, то не бачиш ніяких просвітів, не бачиш результатів своєї роботи. Тому підготовка до фестивалю навіть допомогла.
– Які у вас очікування від фестивалю?
– Треба завжди пам’ятати ту ціну, яку платило не тільки Розстріляне відродження, але і сьогоднішнє розстріляне відродження. Бо воно в нас є. І про нього має говорити вся країна, а не про Лободу.
Друге: маємо розуміти, чому [у нас є Розстріляне відродження]. Тому що нам не залишили вибору. Нас знищують у всіх сенсах. Все, що починається на «У» (український – ред.), Росія хоче знищити.
Українці – це і є культура
І третє – знову таки жертовність. Щоб це все відбувалося, нам треба чимось жертвувати. І розмір пожертви має визначати той, хто жертвує.Має сам для себе визначити, наскільки йому це важливо. Я знаю людей, які прийшли добровольцями на війну в 2014 році і досі на ній. У них така пожертва.
– На Вашу думку, чому культура важлива навіть під час повномасштабної війни?
– А чим українці відрізняються від росіян? Наявністю культури. Українці – це і є культура. Вони знають свою культуру та історію, знають, хто вони. Саме це відрізняє нас від росіянина, який просто пішов вбивати за 200 тисяч.
Це все в культурі, тому вона важлива.
