Як дитину українського посадовця тримали в заручниках

16-річного Владислава Буряка затримали на російському блокпосту під час руху евакуаційної автоколони, яка йшла з Мелітополя до Запоріжжя. Російські військові одразу довідалися, що він – син державного посадовця. Його батько, Олег Буряк, голова Запорізької райдержадміністрації. За звільнення сина йому поставили специфічні умови. А саме: видати російським військовим особу, яка перебувала на підконтрольній Києву території.

Дитина українського посадовця була в заручниках три місяці, більшість з яких – в одиночній камері на окупованій території.

Сьомого липня, щойно хлопця вдалося звільнити, Радіо Свобода записало інтерв’ю з Олегом та Владиславом Буряками. Перебуваючи в неволі, підліток став свідком того, як катують людей, а сам він став, так би мовити, «здобиччю», яку намагалися між собою ділити різні військові угруповання, що зайшли в Україну з території Російської Федерації.

– Владиславе, як ти почуваєшся? Як з тобою поводилися?

Владислав Буряк: Нормально. До мене не застосовували ніякої сили. Якщо можна так висловитися, до мене ставилися з повагою. Не ображали, не кричали, дипломатично, нормально.

– Пане Буряк, як вдалося звільнити вашого сина?

Олег Буряк: Ви знаєте, декілька днів тому Влад мене запитує: «Коли мене забереш?». Я кажу: «Слухай, не хочу навіть прогнозувати, але уяви собі таку подію: ти будеш спати, до тебе підійдуть, постукають по плечах і скажуть: «Додому хочеш? Збирай речі».

Насправді, процес був складним. Він складався із двох частин. Його ж тримали в двох місцях. Перші 48 діб його тримали в слідчому ізоляторі, в одиночній камері – у Василівці (окуповане місто Запорізької області – ред.). Був головний варіант розвитку подій. Той, хто його утримував, вимагав передачі конкретної людини з нашої території (Олег Буряк нині утримується від розкриття деталей щодо особи, яка утримувала його сина, і щодо людини, яку вона вимагала передати, з огляду на таємницю досудового слідства, що проводить СБУ – ред.). І я йшов цим шляхом.

На цьому шляху я постійно наштовхувався на якісь певні складнощі, я не міг їх подолати. Тому я розглядав ще декілька варіантів, пропрацьовував їх, вони були непрості, були доволі складні. Але одного разу мені раптом телефонує Влад і каже: «Тату, я їду в інше місце». Мені сказали, що його везуть у Мелітополь. В принципі, з точки зору психологічного стану і соціального середовища, Владу там, звісно ж, було краще. У нього змінилися умови, грубо кажучи, він почав жити в готельному номері під охороною. У нього був душ, кондиціонер, у нього був WiFi, телефон йому віддали. А з іншого боку – все, що я планував на тій території, усе зруйнувалося. Заново довелося все планувати. І паралельно йшли за головною лінією домовленостей.

Врешті-решт, вона й спрацювала. Декілька днів тому зателефонував чоловік, який утримував сина, і почав вести перемовини про те, щоб Влада віддати. У нього своя версія розвитку подій. Але я знав істинну версію. Тому я розумів, що ми справді наближаємося до повернення. Тому що була виконана частина його умов.

– Тобто ту людину, яку він, зі свого боку, вимагав повернути, йому передали?

Олег Буряк: Я думаю, що так. Що я можу сказати? Я думаю, це спрацювало – те, що йому віддали. Він отримав те, що хотів. Прийшли до того, що Влада віддають. І ми почали говорити про те, за якою саме схемою його заберемо. Планували ми його забрати 5 липня, але забрали сьомого.

Я Владу не розповідав про перемовини. Тому що ти не можеш нічого контролювати до кінця. І не можеш бути впевнений ні в чому. Тому що багато таких подій, які від тебе не залежать. І всі твої домовленості можуть зникнути, ніби їх не було. І притягнути до відповідальності за це ти ж нікого не можеш. Тому просто ведеш перемовини і рухаєшся далі.

Влад зателефонував мені і повідомив, що йому сказали: «Готуйся, сьомого вранці ти поїдеш». І я поїхав на наш останній блокпост. І там чекав Владислава, і, звісно, щастя, що він повернувся.

– Вам відомо, чому його перевели з камери в готельний номер? Ті, хто його утримував, намагалися продемонструвати таким чином свою добру волю?

Владислав Буряк: Як вони мені казали, що це – для моєї ж безпеки.

Олег Буряк: Я не думаю, що це – добра воля. Тому що 48 діб про нього чомусь навіть ніхто не згадував. І той чоловік, який його утримував, один раз приїхав, щоби дати мені вперше поспілкуватися із Владом – після шести діб його перебування там. А другий раз – на 48-у добу, в момент, коли він його забирав. Я думаю, що там змінилися якісь обставини. Всередині їхніх структур.

Можливо, я так думаю, вони побоювалися обстрілу чи наступу з нашого боку. Інша можлива версія: вони ж якось між собою ділять територію, хто що контролює. А оскільки я Влада виводив у публічне поле спеціально, я припускаю, що виникли якісь претензії щодо нього, щоб забрати його. Тож, я думаю, що його забирали в інше місце просто як свою «здобич».

– Чи можемо ми говорити про те, хто саме утримував вашого сина?

Олег Буряк: Ми ще не спілкувалися із СБУ, триває слідство, вони є в матеріалах справи, тому я мушу попросити дозволу. Аби не нашкодити таємниці слідства.

– А бодай якось загально? Хто це?

Олег Буряк: Це – якась одна зі складових російської армії. Чеченська група, я не знаю, як вона називається, і з якими посвідченнями вони там ходять по території.

Владислав Буряк: Як я зрозумів, вони – одні з важливих. Вони грають велику роль. Після того, як мене забрали в Мелітополь, наступного дня я прокинувся десь о четвертій чи п’ятій ранку від того, що хтось дуже сильно кричав. До мене зайшов той чоловік, який мене утримував. Він сказав: «Зараз не виходь з кімнати».

Я подивився у вікно, там стояло людей десять. Це були іще одні російські війська, які хотіли мене забрати у цих людей до себе. На вулиці стояло з десяток людей, а у самому готелі було людей сорок. Вони були зі зброєю і хотіли мене забрати. Але люди, які мене утримували, не дали цього зробити. Вони дали їм відсіч.

– Чи правильно я розумію, у них між своїми угрупованнями йде боротьба?

Владислав Буряк: Дуже сильна боротьба.

Олег Буряк: Тому, знаєте, складно судити. Мабуть, наші спецслужби розуміють, як вони ділять між собою сфери впливу. Але ми, як цивільні, можемо судити лише за якимось діями і опиратися на свої домисли. Але в чому зміст? Найголовніше те, що його, як цінного заручника, постійно слід було охороняти. Не знаю істинних причин. У діалозі з тією стороною мені якось сказали: «Ну ми ж не все одне одному розповідаємо». І ця фраза мене дуже сильно протверезила. Я зрозумів, що все, що я планую, треба ще разів 20 переосмислити.

– Владиславе, опиши перше місце, де тебе утримували, які умови перебування були?

Владислав Буряк: Це було відділення поліції, де розташовані слідчі ізолятори. Там були тюремні кімнати для груп людей і також були камери, де люди перебували поодинці. Я був якраз у цій одиночній камері. Там я сидів 48 днів. Таргани не бігали, але, звісно, стояв запах не найліпший.

У мене була залізна тарілка. Подушка була брудна, але в камері висіла якась куртка, я її на подушку поклав, і так спав. Просто хотілося дуже сильно спати, ця ситуація дуже сильно забирала в мене всі сили, всі емоції. І я просто як мертвий падав і спав, і на такі речі просто не звертав уваги. Я тільки на четвертий день перебування в камері попив води і поїв. Я до цього зовсім не хотів їсти.

– Тебе змушували робити якусь роботу?

Владислав Буряк: Я допомагав по кухні, мив підлогу, розгрібав мотлох у кабінетах поліцейських. Знаєте, коли ти цілодобово сидиш в камері, робота – це просто якесь щастя. Мене не змушували її робити, я сам хотів працювати. Щоб викликати до себе повагу, щоб мене не чіпали. Ставилися до мене добре. Давали можливість вийти на свіже повітря – десь хвилин 15-20 на день. Мені приносили їжу. Якщо я просив медикаменти – мені їх давали.

– А чим тебе годували?

Владислав Буряк: Усілякі сухпайки для солдатів, консерви, справжня їжа була навіть. Я не ліз з ними у конфронтацію, я не хотів, щоб у них була до мене агресія, щоб вони якось не полюбили мене. Я намагався ставитися до них без агресії, без емоцій: «Все добре, все нормально в мене».

– Чи застосовував хтось до тебе силу? Тебе допитували?

Владислав Буряк: Ніхто до мене силу не застосовував, усе було нормально. Мене ніхто не допитував. Мені давали портативний таганок, сухий спирт. Я на ньому грів їжу з сухпайку. Я навіть взяв з собою зразки. Усе цікаве, що можна було взяти. Мені давали сухпайок на цілий день. У ньому там був і сніданок, обід, вечеря. Основна страва, чай, кава, все це було.

– А чи можеш ти згадати якесь маркування на цих пайках? Що там було написано?

Владислав Буряк: На всіх консервах і сухпайках було написано «Дружба народів». Це така марка з Криму, я так зрозумів. Адреса і все вказано на упаковці.

Олег Буряк: Я так бачу, що ворог не страждає на креатив – «Дружба народів».

– Чи було на сухпайках написано, для кого вони конкретно призначені?

Владислав Буряк: Це – спеціальний пайок, він зроблений для Росгвардії. Це не для звичайної армії, це, так би мовити, «елітний» пайок. У нього і упаковка найліпша, і продукти більш якісні, великий асортимент. Я коли перебував там і спілкувався з людьми, мені розповіли, що дуже сильно відрізняються пайки для росгвардійців і армії. У Росгвардії кращі.

Олег Буряк: Уявляєте, мені скоро 50 років, а я таких деталей не знаю. Як треба було «рятувати», щоб 16-річному хлопцеві такий досвід дати? Навіщо? У чому «порятунок»?

– Яким чином ви зв’язувалися один з одним?

Владислав Буряк: Мені давали телефон, три-п’ять хвилин я міг з батьком розмовляти. Розповісти, що в мене все добре, отримати інформацію, наприклад, коли я поїду додому. І показати, що я живий і здоровий, щоб тато не боявся за мене.

Олег Буряк: Ставили розмову на гучномовець. Поруч стояла людина, яка контролювала розмову. І якщо ця людина почула, що певний перелік питань уже минув – про здоров’я, харчування тощо – Влад казав, що ми більше не можемо розмовляти. Щоби далі Влад нічого не розповідав – розмову просто припиняли. Усі ці рази, коли ми говорили з Владом, у нього було лише два питання: «Чому я тут сиджу?» і «Коли мене заберуть?».

Були моменти, коли Влад говорив занадто відверто, і я розумів, у яких жахливих умовах він перебуває і, головне, що відбувається. Що відбувається в його камері, що відбувається за стіною, які люди його оточують. Так, вони до нього добре ставилися, тому що він такий «поважний заручник», але, тим не менш, я ж розумів, що відбувається там з іншими людьми, які сидять за стіною. І Влад все бачив і чув.

Владислав Буряк: Так, я все бачив і чув.

– Ти чув крики людей?

Владислав Буряк: Звісно, я це чув. Звісно.

Олег Буряк: Якби ж то тільки чув.

Владислав Буряк: Так, якби ж то тільки чув.

– Чи можеш ти розповісти про це більше?

Владислав Буряк: Лише після того, як ми з татом обговоримо це з нашими спецслужбами. І отримаємо дозвіл.

– Тоді я так питання поставлю. Чи бачив і чув там інших українців?

Владислав Буряк: Так, цивільних і військових.

Олег Буряк: Це – війна. І стільки горя. Стільки болю. А скільки дітей зниклих безвісти. І батьки навіть не знають, де вони. Я хоча би знав, де мій син, і періодично міг чути його. У моїй боротьбі за Влада стільки людей об’єдналося, стільки людей телефонувало, підтримувало. Нехай щось не вдавалося, але люди щиро намагалися допомогти.

– Владиславе, чи проводили з тобою якусь політичну агітацію?

Владислав Буряк: Звісно, мені казали, що Україні вже кінець, всі війська здаються. Але я цього не слухав. Я пропускав це повз вуха, бо я знав, що це не так. Бо – наша армія. Такого бути не може, я це прекрасно розумів.

До мене, от було, підсів один російський командир. Він дуже мені гарно розповів про роботу української артилерії, про дух українців, про дух української армії, оснащення і озброєння, навички. Він сказав, що це – дуже серйозні противники, яких важко перемогти тільки зброєю. Він казав, що в них сильний дух і мотивація захищатися.

– Чи я правильно зрозуміла, до тебе в камеру підсадили ув’язненого російського військового?

Владислав Буряк: Так, іще була група військових. У нього була дуже незрозуміла ситуація. Невдовзі його відпустили на позиції. От я коли спілкувався з цими військовими в тюрмі, вони дуже здивувалися, що я так гарно розмовляю російською. Я казав: «Якщо ви думаєте, що ми якось принижуємо чи утискаємо російську мову, то ні, у нас до цієї всієї ситуації південна частина розмовляла переважно російською мовою». Раніше нам це було звично.

Але після того, що я бачив, мені вже важко буде розмовляти російською мовою. Я обома мовами можу гарно розмовляти. Але я краще розмовлятиму українською.

– Про що ти думав, коли сидів в одиночній камері?

Владислав Буряк: Я обдумував все своє життя. Я обдумував кожен день, що я зробив не так, що я добре зробив. Що би я міг змінити, коли вийду. Я себе підтримував. Також я думав, кому я потрібен. Я думав про родичів і друзів, які мене також чекають.

У нас з батьком ще ніколи не було настільки сильного бажання побачити одне одного. Я думав, що це – класний сон, після якого прокинешся – і все знову спочатку. Але зараз бачу, що це не сон. Батько справжній, я можу до нього доторкнутися, обійняти, поцілувати його. І я розумію, що справді я дійшов до цього моменту і витерпів це. Я від батька не відійду більше.

– Чи збираєтеся ви в подальшому якось вести цю історію в правовому полі?

Олег Буряк: Однозначно. Усе, що наближає нас до перемоги і що об’єднує весь світ навколо української трагедії, навколо нашої боротьби, ми маємо все зробити. Я вважаю, що це – воєнний злочин, ця справа має піти в суд як воєнний злочин Російської Федерації щодо України і Влада, як неповнолітнього потерпілого від воєнного злочину. Це – тероризм.

Влад Буряк: Це не тільки тероризм. Це – порушення правил цивілізованості, адекватності. Такі речі мають бути виговорені. Про це мають почути інші люди, світ має почути і зупинити це.