(Рубрика «Точка зору»)
Володимир Бровко
(Частина сьома)
СЕВАСТОПОЛЬ – БАТУМІ. У Батумі є місце, де щовечора можна зустріти українців – на площі Європи о шостій годині. Сюди приходять як поспілкуватися із співвітчизниками, так і за допомогою у вирішенні проблем, яких у біженців вистачає.
«Майдан Батумі»
Але це, як кажуть, змінний склад, а є й постійний. Група активістів, починаючи з березня, щовечора проводить збір коштів на допомогу Збройним силам України. Приносять колонку, через яку програють українську музику, встановлюють українські та грузинські прапори. У руках у хлопців плакати, на яких трьома мовами – оголошення про збір коштів.
Щогодини з колонки лунає гімн України, і всі присутні підспівують. У вихідні дні тут багатолюдно, а в будні не дуже. Іноді проводять ходу з прапорами, як мені розповіли, але самому побачити наразі не вдалося. Напевно, для цього якийсь дозвіл у мерії брати потрібно. Хоча не факт, адже Грузія – вільна та демократична країна.
Рух називається «Майдан Батумі». Як розповідають його учасники, вони самоорганізувалися ще в березні, і це було як віддушина – можливість просто поговорити рідною мовою, обговорити політичні та нагальні питання. За час збору коштів, як стверджують, купили три пікапи для ЗСУ. Також активісти плетуть маскувальні сітки. Переправляють усе це «великим колом» через пором і далекобійників.
Тут же на майдані познайомився з Аліною – вона з Києва. Перебралася до Грузії в березні, коли російські війська рвалися у Києва. «Було дуже страшно, ми страшенно боялися обстрілу, а зведення з фронту просто лякали. Чоловік залишився, а я із сином поїхала», – розповідає киянка.
«За професією я лікар-терапевт, влаштуватися тут на роботу неможливо, – продовжує Аліна. – І річ не у відсутності робочих місць, а у мовному бар’єрі. Серед лікарських спеціальностей моя – одна з найбільш «балакучих», треба постійно спілкуватися з людьми, які приходять на прийом. Спочатку жили на заощадження, потім на допомогу, продукти ще отримували у різних волонтерських фондах. Чоловік переказує гроші, скільки може, але цього ледве вистачає на оплату за оренду квартири. У них на роботі зарплати знизили, але добре, хоч не звільнили – у Києві з роботою зараз туго».
У середині літа Аліні вдалося влаштуватися покоївкою в готелі. «Ось так моє середнє знання англійської несподівано знадобилося, – сміється вона. – Тепер на життя вистачає, а це найголовніше. Не шикуємо, але й не бідуємо вже». Син Аліни ходить до української школи. Спочатку були сумніви – вчитися онлайн у київській школі чи почати тут очно, але вирішили, що знання грузинської мови не завадить та й спілкуватися з іншими дітьми теж треба».
Зовсім інша історія у білоруса Іллі. Він із родиною переїхав сюди у 2020 році. «Це був, мабуть, пік гонінь на активістів, та й не лише на активістів, а й просто на інакодумців, – розповідає він. – Я в Литву часто їздив, як тільки кордон переходиш – прямо відчуваєш повітря свободи. У нас багато хто в Литву їздить, тому розуміють різницю. Зрештою, не витримали з дружиною і втекли від диктатури до демократії (сміється)».
Їхали не на порожнє місце – у Батумі вже були земляки, які влаштувалися тут роком раніше. «Швиденько відкрили невеликий бізнес, торгуємо електронікою. Ми цим же у Мінську займалися. Тоді в Батумі оренда «копійчана» була, це зараз злетіла, коли росіяни сюди побігли, – продовжує Ілля. – Працюємо зі старими зв’язками з Китаєм, тому особливо перелаштовуватися не довелося. А специфіку ринку поступово вивчили. Загалом проблем немає. Живемо».
Коли ми йшли і розмовляли з Іллею вулицею Миколи Бараташвілі, помітили на паркані свіжі плакати – логотип Радіо Свобода. Виявилося, щось на зразок політичного словника для тлумачення сучасної російської новомови. Одна серія плакатів називається «Перекладаємо з кремлівської російською», друга – «Називаємо речі своїми іменами». Все просто і зрозуміло: «спецоперація» – це війна, «визволителі» – окупанти, «бавовна» – вибух тощо. Стояли гадали з Іллею, яка організація могла ці плакати наклеїти, але чіткої думки так і не дійшли.
Трохи культури не завадить
Який би не був гарний Батумі, але робота по 10 годин на день, а саме стільки мені доводиться працювати зараз, трохи напружує. Іноді я просто ходжу вулицями, а нещодавно вирішив влаштувати собі невелику культурну програму. Відвідування театру мені не світить через незнання грузинської мови, концертів зараз немає жодних, бо курортний сезон закінчився, а ось музеї, на щастя, працюють цілий рік.
До художнього музею Аджарії на вулиці Зураба Горгіладзе мені двадцять хвилин ходу. Ще його називають музеєм образотворчих мистецтв. Думаю, так правильніше, бо в експозиції не лише картини, а й скульптури. Гарна будівля зведена у 1949 році в стилі сталінського ампіру архітектором Кахою Джавахішвілі та скульптором Тамарою Абакелія. До 1998 року тут розташовувався музей, що розповідає історію революції 1917 року, а художній музей було засновано 1998 року.
Вхід у музей коштує лише шість ларі – це приблизно 135 російських рублів, досить дешево, чого не скажеш про експозицію. До колекції музею входять картини, гравюри та скульптури грузинських і зарубіжних художників, у тому числі Давида Какабадзе, Ладо Гудіашвілі, Олени Ахвледіані, Стефана Бакаловича, Русудани Петвіашвілі, Ріхарда Зоммера та, звичайно ж, всесвітньо відомого Ніко Піросмані. В експозиції представлено одну картину Піросманішвілі – таке справжнє прізвище художника.
«Матеріалу не було, і Піросман почав писати на тому єдиному, що було завжди під рукою в кожному, навіть найдешевшому духані, – на простій клейонці, знятій зі столика. Клейонки були чорні та білі. Піросмані писав, залишаючи там, де це було потрібно, незафарбовані шматки клейонки. Потім він застосував цей прийом для портретів. Враження від деяких речей, зроблених у такій манері, було недзвичайне. Я назавжди запам’ятав його клейонку «Князь», де блідий старий у чорній черкесці стоїть із рогом у руках на бідній землі. За ним видно доведений майже до топографічної схеми гірський Кавказ. Черкеска князя якраз і була непрописаним шматком клейонки глибокого чорного кольору, особливо різкого у світанковому тьмяному освітленні. Я ніяк не міг зрозуміти, якими фарбами було передано це освітлення», – писав про Піросмані Костянтин Паустовський.
На виставці відвідувачів небагато, окрім мене ще троє. Але тим краще – мистецтво не любить галасливих екскурсій, картини треба споглядати у тиші. Більшість прізвищ художників мені не знайомі, а окремі полотна мені відверто подобаються. Маленька картина, приблизно 12 на 20 сантиметрів, Івана Айвазовського (справжнє ім’я Ованес Айвазян) називається «Фрегати». Роботи цього мариніста, який народився і більшу частину життя провів у Феодосії, добре знають кримчани.
Музей бере участь в освітніх програмах для дітей «Мистецтво для дітей» і «Пейзаж» і, судячи з фото на сайті музею, у ці дні в залах буває гамірно.
Дуже типова картина для Радянського Союзу, коли всі цінні експонати відвозили до Москви, а на місцях навіть місця для музею не було
Батумський археологічний музей на вулиці Іллі Чавчавадзе – це другий культурний заклад, який я відвідав. І не пошкодував. Історія археологічних зібрань з розкопок, що проводилися в Аджарії, налічує понад сто років, проте для широкого огляду колекція була представлена лише 1994 року. Дуже типова картина для Радянського Союзу, коли всі цінні експонати відвозили до Москви, а на місцях навіть місця для музею не було. Зі здобуттям незалежності Грузією все змінилося на краще.
На відміну від художнього музею, тут експозиції я оглядав у гордій самоті. Можливо тому, що був будній день. Дуже добре все систематизовано – є експонати, що належать до кам’яного та залізного віків, античного періоду, раннього та пізнього середньовіччя.
Унікальні знахідки з усієї території Аджарії: монети, глиняний, скляний, золотий та бронзовий посуд різних історичних періодів, римські статуї, карбовані ікони, хрести, рельєфне зображення св. Георгія зі стародавніх православних храмів, грецькі персні-печатки – все це можна розглядати годинами. На відміну від європейських музеїв, де мені доводилося бувати, в археологічному, як і в художньому музеї Батумі, можна фотографувати експонати.
Археологи кажуть, що ця територія була заселена з доби неоліту. З давніх-давен заселена грузинським племенем мосхів територія Аджарії була провінцією Колхіда з VII до III століття до н. е. Частина території утворила князівство (ериставство) в Іберійське королівство наприкінці IV століття до н. е. Колонізована грецькими купцями в V і IV століттях до нашої ери прибережна Аджарія пізніше потрапила під владу Риму.
Батус (сучасний Батумі) та Арсарос (сучасний Гоніо) були ключовими містами і фортецями на той час. Археологічні розкопки виявили руїни багатого стародавнього міста Пічвнарі неподалік від нинішнього міста Кобулеті. У ІІ столітті нашої ери Батус був важливою військовою базою для римських легіонів. Апсарос славився своїм театром.
Ранню появу християнства в Аджарії пов’язували з іменами Андрія Первозванного, святого Симона Кананіта та Матати. Апостол Матфій, як розповідають, похований у фортеці Гоніо неподаліко від Батумі. Це місто має не менш давню історію, ніж наш Херсонес, і мені її треба обов’язково вивчити.
Володимир Бровко – кримський блогер
Оригінал публікації – на сайті проєку Радіо Свобода Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
