“Якщо Конгрес не допоможе Україні, Україна програє війну”. Так нещодавно ситуацію з подальшою фінансовою допомогою оцінив президент Володимир Зеленський. Сполучені Штати справді стали найбільшим з усіх країн донором військової допомоги Україні за два роки повномасштабного вторгнення росії. Однак подальше її погодження загальмувало в Конгресі. Чи зможе Європа підставити плече? Які можуть бути варіанти виходу за найгіршого сценарію і чи справді така вже незамінна Америка? Думки експертів збирала Ірина Іванова.
Ірина Іванова, кореспондентка:
Понад 42 мільярди євро проти майже 44-х. Таке співвідношення американської військової допомоги Україні у порівнянні з тим, що виділив сам лише Євросоюз за два роки повномасштабної війни. Це дані Кільського інституту світової економіки. За його підрахунками, Європі доведеться подвоїти нинішній рівень і темпи підтримки, якщо Вашингтон так і не підтримає подальшу допомогу Україні.
З фінансового боку – Європа здатна на таку заміну, каже депутат Європейського парламенту від Литви Андрюс Кубілюс.
Андрюс Кубілюс, депутат Європарламенту від Литви:
Безумовно, ми розуміємо, що з європейського боку ми повинні мати якийсь план “Б”, тобто ми маємо бути готові, якщо американці не зможуть ухвалити рішення. Цілком очевидно, що сам ЄС значно багатший за росію, має значно більшу економіку. Тож Євросоюз може знайти ці гроші.
Євросоюз, за своїми фінансовими можливостями, може давати навіть більше, щоб забезпечити не лише здатність України захищатися, а й перемогти росію, каже депутат. За його підрахунками, ціна питання – 100 мільярдів євро суто військової допомоги від Заходу в рік. Але проблема не стільки у грошах, як у кількості зброї на складах і потужностях європейського воєнпрому, розповідає Кубілюс. Таку ж думку поділяє і аналітик Роланд Фроденштайн. Каже, усе впирається в час. І додає: навіть попри те, що Європа добре навчилася шукати озброєння за межами Євросоюзу, останній тому приклад, чеська ініціатива на 800 тисяч снарядів, – така допомога теж не буде миттєвою.
Роланд Фроденштайн, засновник адвокаційної платформи “Brussels Freedom Hub”:
Європі треба насамперед інвестувати у власне виробництво зброї. Ця розмова мала б початися ще до початку повномасштабного вторгнення, але серйозно про це заговорили тільки після невдалого контрнаступу України. Це дуже комплексне питання. Не можна просто клацнути пальцями і оборонна індустрія зʼявиться. Ми зможемо побачити конкретні результати нових виробничих можливостей наступного року. Але до того часу є дуже небезпечний проміжок, і росія його добре бачить.
Поки Європа нарощує потужності, опорою України може стати підтримка від сил НАТО, – каже віцепрем’єр-міністр Ольга Стефанішина.
Ольга Стефанішина, віцепрем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України:
Європа безумовно потребує мінімум два-три роки на те, щоб перелаштувати свої військові спроможності. Незалежно від того, як будуть розвиватися події у Сполучених Штатах, це вже великий поштовх до європейської безпеки. Але в цей період часу Україні треба вистояти, ну, якраз я розраховую на те, що в рамках роботи союзників по НАТО будуть ухвалені рішення стосовно посилення протиповітряної оборони України, і захист насамперед цивільного населення.
Україна співпрацює з різними країнами Альянсу в рамках неформальних коаліцій: танкової, артилерійської, авіаційної тощо. На останній зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО генсек Альянсу розповів, що учасники обговорюють можливість створити для України фонд довготривалої допомоги на 100 мільярдів євро. Ще один вихід із ситуації – пошук партнерів в інших частинах світу, каже український політолог Олексій Буряченко:
Це насамперед країни так званого Глобального півдня, Латинська Америка, G-20 буде проходити – треба підсилювати позицію. Це Близький схід, Африка, Середня Азія. Ну, і звісно, це налагодження більш конструктивних взаємовідносин з Китаєм, який показує свою підвищену геополітичну активність. Висновки зроблені, засоби для їх реалізації присутні, ситуація в жодному разі не фатальна, а робоча, але вона потребує великої концентрації зусиль не тільки керівництва країни – Президента, Кабінету міністрів, а й кожного з нас.
