Ужгород ‒ Пів року тому, 16 березня, російський літак скинув авіабомбу на будівлю Маріупольського драматичного театру. Попри те, що там на землі було написано російською мовою «ДЕТИ». Тоді у приміщенні театру, яке використовувалось як бомбосховище, ховалась понад тисяча людей. Скільки загинуло осіб від авіаудару‒ достеменно невідомо. Після трагедії у Маріупольській міськраді заявили, про більше 300 загиблих. Називають кількість убитих і вдвічі більшу. Працівники театру опинились в Ужгороді, в країнах Європи, але багато залишились працювати в Маріуполі у складі вже російського театру.
Невелика група митців, яка виїхала з Маріуполя, виступає на сцені Закарпатського обласного музично-драматичного театру. 16 вересня тут відбулася прем’єра вистави «Маріупольська драма».
Акторка Олена Біла на сцені із чоловіком, також актором Ігорем Китришем і їхнім десятилітнім сином Матвієм. Нікому не доведеться докладати якоїсь драми до ролі, артистичності. Родина на сцені проживатиме те, що довелось пережити в Маріуполі.
Утрьох вони прийшли у театр, коли дізнались, що 5 березня буде зелений коридор, яким евакуюють маріупольців. Взяли найнеобхідніше зі собою.
Було дуже багато людей: спершу 600, а потім стало понад 1200
«Було дуже багато людей: спершу 600, а потім стало понад 1200. Адже ми складами список. Здавалося, що ми прийдемо в свій дім, у будівлю, де були щодня, а вже в гримерках були люди. Ми зайняли гримерку чоловіка, але спати там було неможливо. Перейшли в костюмерку. Спали на підлозі.
Ми привезли туди харчі, каструлю, щоб могли варити їжу. Дуже допомагали волонтери. Мали польову кухню. 15 березня вранці ми виїхали, змогли знайти пальне: каністра коштувала 6 тисяч гривень. До Бердянська, під постійними обстрілами, їхали 9 годин. Під Василівкою вже подумали, що там і загинемо. Дуже хотілося жити», ‒ розповідає Олена Біла, яка в Маріупольському театрі пропрацювала 19 років.
Сім’я зробила у квартирі ремонт, але пожити так і не встигла. Прийшов окупант, помешкання ‒ геть зруйноване.
«У Маріуполі створили російський театр на кістках»
З 210 працівників театру, такою була чисельність до початку повномасштабного вторгнення Росії, в Ужгород переїхали 14. Вже в Закарпатському театрі поставили дві вистави. «Маріупольська драма» ‒ це, радше, творча розповідь про пережите, свідчення про воєнний злочин Росії. Актори кажуть, що краще тим досвідом поділитись, ніж страдати в собі.
Вони, як і більшість городян, називали театр «Маріупольська драма», звідси і назва вистави. Це було улюблене місце зустрічей містян. П’єсу написав письменник Олександр Гаврош, який записав детальні спогади кожного актора. А режисером-поставником є артист Євген Тищук.
Той театр, який був, його нема і не буде
«Той театр, який був, його нема і не буде. Театр помер, хай живе театр. Зараз маємо змогу вперше в історії донецького театру відродити український Донецький театр, якого ніколи не було. Тут лише українська мова, наш театр розмовляє українською мовою. А в Маріуполі репертуар складався переважно з російськомовних вистав. Коли я туди прийшли працювати, то вже «з-під палки» дві вистави поставили українською мовою.
В Ужгород приїхала невеличка частина колективу. Але головне, що приїхали патріоти. Вже дехто проситься до нас з акторів, які роз’їхались по різних місцях. Дуже багато людей залишились у Маріуполі і створили республіканський російський драматичний театр, по суті, на кладовищі, на кістках людей відкрили сезон. Ходили у вишиванках, тепер вбрали косоворотки. Театр у Маріуполі не був українським. Ми його творимо таким зараз», ‒ говорить Людмила Колосович, виконувачка обов’язків директора-художнього керівника Донецького академічного обласного драмтеатру (таку назву має театр із Маріуполя).
Актори хвилюються, щоб їхню роботу глядачі сприйняли з розумінням. Аби не шкодували, а просто знали, як діяти у такій важкій ситуації, у час жорстокої війни.
Ця вистава про те, як знайти вихід
«Ми вже пережили це і знаємо вихід з ситуації. Ця вистава про те, як знайти вихід, опанувати себе, з можливістю не запанікувати, згуртуватись. Ми залишились у своїй професії, це важливо для нашого психологічного здоров’я. Бо ми можемо направити нові почуття з трагедії, які придбали, вкладати їх у подальші ролі», ‒ каже Олена Біла.
Олені і її родині пощастило виїхати з Маріуполя за день до трагедії в драмтеатрі. А її театральний колега Дмитро Муранцев якраз у цей момент перебував із дівчиною в бомбосховищі театру. Він розповідає, що був удар і пилюка наповнила підвал.
Якщо вмерти, то аби швидко і не мучитись
«Ми з дівчиною хотіли, якщо вмерти, то аби це було швидко і не мучитись. Ми вибігли на вулицю. А там ‒ немає будівлі, де гуляли діти. Паніка.
Люди бігали і кричали. З-під завалів було чути голоси і прохання про допомогу. Бачив, як у дитини текла кров з голови. Я це не забуду ніколи. Люди кидались під машини, щоб виїхати звідти. Бо літак і далі висів у повітрі, далі літав. Мабуть, милувався своїм злочином.
Ми були в повному ступорі й інстинктивно звідти побігли. Бігли аж поки не зупинився бус і нас підібрав до траси. Далі пішли пішки з одного села в інше. Опинились у Мангуші. І у нас з’явились ліжка для спання. Звідти поїхали у Бердянськ і там почали думати, як виїхати в Україну. Адже прописка у мене донецька. Я розумів, що на першому блокпості мене заберуть і мобілізують. Мусів паспорт знищити, але мав закордонний, студентський. Там зазначалось, що я студент коледжу у Маріуполі. Всі акторські здібності застосував, щоб проїхати блокпост», ‒ розповідає Дмитро Муранцев.
У бомбосховищі театру він провів 11 днів. Згадує про це молодий актор щодня. Позбутись цих спогадів просто нереально. У виставі він розповідатиме про себе.
«Грати нічого не треба. Але розповідати про це дуже складно. У мене постійно запитання, чому я тоді вижив, а майже 600 людей загинули?» ‒ наголошує Дмитро.
З «Маріупольською драмою» актори не гастролюватимуть часто. Оскільки емоційно їм важко зі сцени передавати свої спогади. Але вирішили записати відео цієї вистави, яка стане ще одним свідченням очевидців про воєнні злочини Росії в Маріуполі.
