Шкільна вчителька з окупованої нині Волновахи на Донеччині виїхала з рідного міста пів року тому. Школа, де вона пропрацювала багато років, зруйнована обстрілами. У дім, де вони жили з літньою мамою, влучили снаряди. Зараз жінка живе на заході країни й працює в онлайн-школі. Зв’язку з окупованим рідним містом не втрачає і знає, що відбувається в освітній галузі там. Частина її колег пішла на співпрацю з окупантами, а учні, які залишилися разом з батьками в окупації, змушені вести подвійне навчання: очне – в місцевій школі, онлайн – в українській, але підпільно. Самій їй надходять погрози від окупаційної адміністрації.
Директори чотирьох із семи шкіл перейшли на бік РФ
– Місто захопили 12 березня. Спалили храм, вчинили показовий розстріл активістів, почали встановлювати свою «владу».
З 10 квітня цього року окупанти зухвало почали навчальний процес у місті. Цьому передувала певна «робота». Директори чотирьох шкіл міста із семи перейшли на бік загарбників. Конкретно – директорка нашої школи почала обдзвонювати вчителів, які виїхали, – а виїхало 90% вчителів. І ось вона в наказному порядку вимагала: приїздіть до Волновахи розбирати завали, наша школа відкривається. Хоча у нас у всіх там зруйноване житло, хоча там небезпечно перебувати! «Ви будете всі звільнені», – це було нам сказано нецензурними словами.
Директорка іншої школи давала неправдиві інтерв’ю «пресі» так званої ДНР. Вона розповідала, що ЗСУ зруйнували школу, що навмисно обстрілювали місто, що вбивали людей у підвалах тощо. Все – за узгодженими текстами. Говорила те, що вони хотіли почути, за сценарієм.
Далі почався тиск на педагогів. Ті, хто залишився й не хотів на них працювати, збирали речі, проходили «фільтрацію» і виїздили на підконтрольну Україні територію. Інакше – можна було зазнати репресій.
Як приклад, вчительці з Волноваського району прийшли й сказали: ви у чорному списку, ви вчили дітей «бандерівською» мовою, ви проводили з ними «бандерівські» свята, ви возили дітей на «бандерівщину», де над ними знущалися. Малося на увазі проведення за підтримки одного з депутатів у Волновасі патріотичного конкурсу з історії рідного краю та України, у якому брало участь дуже багато дітей. Автори найкращих робіт їздили на захід України в пізнавальну поїздку, жили там у родинах і таким чином діти пізнавали Україну. Ця вчителька була в журі конкурсу, вона супроводжувала дітей у поїздках тощо.
Їй сказали: «Збирайся!». І забрали її чоловіка, який був відомим активістом. Потім забрали її сина, погрожували, примушували копати в посадці собі могилу, вимагаючи надати свідчення, чим займався батько, але потім – відпустили. Тоді ця жінка з сином виїхали. Досі вона не знає про долю свого чоловіка: чи живий він, чи мертвий.
«Начали говорить на родном языке»
Отже, після такої «роботи» частина вчителів пішли на співпрацю. Одразу ж почали виходити пропагандистські ролики, де вчителі дякували окупантам за те, що вони «нарешті повними грудьми вдихнули», «начали говорить на родном языке». Це все виглядало жалюгідно, просто противно дивитися.
З нашої школи 90% вчителів – як виїхали, то виїхали, ніхто не повернувся. І інших школах – верталися. Залишилися працювати родичі нашої директорки. Директорка мала проросійські настої ще до початку вторгнення, чекала на російські війська ще з 2014 року. Наприклад, в нашій школі традиційний щорічний «диктант національної єдності» офіційно не проводився. Діти тихенько вбиралися у вишиванки, вчитель відмикав клас, сідали й писали диктант українською мовою. От так відбувався цей захід.
На новий навчальний рік окупанти обіцяли відкрити в місті три школи, але відкрили тільки одну
Більшість учителів пішли на колаборацію тому, що пішло керівництво. Воно вело людей за собою. Директори шкіл, наприклад, говорили підлеглим так: «Подивися, у Донецьку так уже 8 років, а тобі до пенсії – п’ять».
Зараз вчителі-колаборанти хваляться зарплатами, мовляв, вони мають по 34 тисячі рублів, на наші це – близько 17 тисяч гривень. У мене й було так, з усіма надбавками.
Погрожували позбавленням батьківських прав
Далі почав чинитися тиск на батьків, аби вони віддавали дітей до місцевих шкіл. Проводили «розмови», погрожували позбавленням батьківських прав. Сказала мені одна мама учня: «Краще вам не знати, що тут було, як нас примусили записатися до тієї школи».
Вчителі-колаборанти їздили в Москву і в Сочі на «перепідготовку». Їх там навчали, як дітей вчити розлюбити батьківщину
У самих же школах у Волновасі тепер – російська програма. Вчителі-колаборанти їздили в Москву і в Сочі на «перепідготовку». Їх там навчали, як дітей вчити розлюбити батьківщину, як прищеплювати їм ненависть до свого народу, своєї культури, як любити «русскій мір», як показувати другосортність нашої нації. І тепер вони все це вкадають в голови дітям. Якщо ж дитина щось скаже проти, одразу викликають батьків на дуже сувору бесіду.
Як збирали учнів в українські онлайн-школи
Влітку, під час відпустки, було рішення відкривати наші школи дистанційно. Це було, як міраж. Як щось казкове. Після такого тиску, після роликів наших колишніх колег, після такої невизначеності… Директоркою школи стала наша молода колега, вона не злякалася ні тиску, ні погроз. Провела збори і сказала: «Усі ми зацікавлені. Збираймо учнів! Це наші діти, це наші знання. Покажімо, що ми не переможні». Було важко. Кожен класний керівник обдзвонював батьків дітей, писав у месенджери. Частина батьків не відповідали, частини – не було контактів. Адже вчителі-колаборанти, у нашій школі – це шість людей, в іншій – 25 людей, мали класи і, відповідно, мали контакти батьків. Ці контакти для нас були втрачені. ми шукали їхні контакти через інших батьків, через знайомих.
З кожною родиною, з кожною дитиною я вела бесіди окремо. Особливо складно було з тими, хто залишився на окупованій території. Вони мені писали: «Нет, у нас будет русское образование». Я говорила так: «Ну добре, але ж ви можете отримувати ще одну освіту паралельно. Освіта України – базова, буде легальний документ». Я не виявляла агресії, я намагалася вмовити, мені потрібно було зібрати дітей.
Дехто з колаборантів мені писав, що за мною взагалі плаче не те, що СІЗО, а шибениця
Діти почали назбируватися. Але мені погрожували. Дехто з колаборантів мені писав, що за мною взагалі плаче не те, що СІЗО, а шибениця, що таких нацистів, як я, треба розстрілювати. І це писали не тільки мені, а й колегам…
Спершу ми назбирали 62 дитини, 62 заяви від батьків. В основному це діти, які виїхали за кордон, і діти з окупованої Волновахи. Їхні батьки не змогли виїхати, комусь – не було куди виїхати.
Потім, десь у серпні, відбувся відтік заяв батьків дітей, які живуть на окупованій території. Ми з’ясували, що на них там чиниться шалений тиск. Діти спілкуються ж між собою – і от хтось вдома батькам говорив, що той чи інший однокласник навчатиметься в українській школі онлайн. Батьки доносили на інших батьків зі слів своїх дітей. Тоді ми зробили таємні списки дітей. Батькам ми гарантували конфіденційність: ніхто не дізнається, що ваші діти навчаються в українській онлайн-школі.
У соцмережах, в усіх волноваських групах, ми зробили оголошення про те, що йде набір дітей до дистанційних шкіл за українською програмою. Що тут розпочалося? Колаборанти плювалися жовчю і обливали нас брудом, як могли. Писали: «Ви бандерштадти відкриваєте». Навіть була група створена, де обливали брудом вчителів, виставляючи наші фотографії, тобто це писали люди, які нас знають. Це робили не «рашисти», це робили місцеві колаборанти. Можливо, за банку тушонки. Ми і це витримали!
Як навчаються діти, які в окупації
Ми зібрали 230 учнів, загалом у нас було до війни – 500. І ми розпочали роботу. Хочу сказати, що понад 50% наших учнів – це діти з окупованих територій. Навчатися їм непросто.
Діти ховаються, діти збираються по 5-6 людей, здружуються, слухають наші уроки. Як підпільники. Це все робиться з острахом і пересторогами
Більш ніж половина міста без світла. Діти змушені рано вставати, робити завдання, фотографувати, ловити інтернет і відсилати. Зранку вони мають ходити в «російські» школи, а потім ловити інтернет – а він є тільки в центрі міста – і під’єднуватися до наших уроків.
Діти ховаються, діти збираються по 5-6 людей, здружуються, слухають наші уроки. Як підпільники. Це все робиться з острахом і пересторогами.
Ми навчилися дбати про безпеку дітей, закривати інформаційний простір – даємо окремі посилання, діти – під ніками, свої обличчя не відкривають, списки ми тримаємо в таємниці. Цікаво, що саме діти з окупованих територій просять додаткові завдання, наприклад, на вихідні. Як тільки ми навчилися убезпечувати наших учнів, стався знову приплив. Наприклад, у середині серпня у мене було 15 учнів. Зараз – для порівняння – у мене їх 36. Діти й батьки трохи заспокоїлися.
Українська мова й книга – під забороною
Одразу після окупації були виключені зі шкільної програми історія України, географія України й українська мова. Книжковий фонд нашої школи було знищено – вони його вивезли й підпалили. Всім цим керувала колишня представниця управління освіти. Все українське було повністю заборонене.
Паперові книжки українською дуже небезпечно зберігати. Бо це – СІЗО. І невідомо, чи побачать потім цю людину
Паперових книжок українською там немає, лише інтернет-підручники. Паперові книжки українською дуже небезпечно зберігати. Бо це – СІЗО. І невідомо, чи побачать потім цю людину. За розмову українською мовою на вулиці також можна поплатитися.
Був інцидент учень у центрі міста, бо тільки там ловиться інтернет, слухав без навушників мій урок українською мовою. Це почув один з місцевих. Відібрав у дитини телефон, почав нецензурно висловлюватися, погрожувати мені й дітям. Було й таке.
Чи є віра в перемогу
Люди на окупованих територіях вже розуміють, що Україна перемагає, може, і повільно, але перемагає, і вони починають здавати дітей в українські школи. Навіть колаборанти.
Ви спитаєте: діти колаборантів – і вчаться в українських школах? На нараді ми обговорювали це питання з колегами й вирішили нікому не відмовляти. То – наші діти. Ми думаємо, що діти колаборантів вивчаться, і не повторять дій своїх батьків.
Зараз ми, вчителі, які виїхали з окупованого міста, живемо Перемогою, сподіваємося на Перемогу. Я і дітям завжди говорю на уроках: «Ми неодмінно переможемо. Нас не вдасться зламати!».
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту [email protected], у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім’я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
