Перший московський похід на Крим у XVI столітті. У пошуках миру

(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)

Упродовж п’яти років Московія випробувала кілька варіантів «примусу до миру» Криму: нальоти козаків, набіги ногайців, походи стрільців. Проте ханство вистояло, а царство, навпаки, все сильніше ув’язало у війнах із сусідами. Пошуки миру були вигідні обом сторонам, але де пройде межа компромісу?

Московський наступ на Крим вичерпав себе попереднього, 1560 року. По-перше, все більше сил йшло на Лівонську війну, а по-друге, ненадійними показали себе царські союзники – ногайський бей Ісмаїл та черкеські князі – тому про вторгнення на територію ханства більше не йшлося. Але ідея скувати головні сили Девлета Герая в Причорномор’ї, щоб не допустити його походу на Московію, все ще здавалася доволі вдалою, тому план війни 1561 року в цілому нагадував минулорічний.

У квітні Іван IV писав Ісмаїлу, що наказав донцям і черкесам турбувати набігами Малу Ногайську орду, а козакам з Дніпра «Крим воювати», бею ж знову пропонував приєднатися до кампанії. П’ять власне московських полків, як і завжди, були розгорнуті на Оці, три з них навіть виходили вглиб Дикого Поля, але в бої із кримцями того року не вступали. І судячи з того, що серед відправлених на Дніпро не було уславлених воєвод, Іван остаточно зневірився у можливості генерального наступу на Крим, вирішивши перекласти малу війну на плечі своїх союзників.

Однак і противники Москви не дрімали. Весною 1561 року на рейд Азова стала турецька ескадра з десантом, залишаючись там до кінця літа. А Дмитро Вишневецький, не маючи змоги чи не бажаючи випробовувати долю, так більше й не напав на турецькі володіння. Очевидно, минулорічний розгром поставив хрест на його планах об’єднання «під царською рукою» всіх черкесів. Тож уже на початку осені Вишневецький поїхав з Кавказу на Дніпро, де «кримські улуси воював, котрі кочували близько», але найголовніше – покаявся перед королем і великим князем Сигізмундом II. Він відправив своєму колишньому сюзерену листа з проханням «прийняти його в ласку» і дозволити приїхати додому. 5 вересня Сигізмунд підписав охоронну грамоту Вишневецькому, але той не поспішив нею скористатися – і у листопаді повернувся до Москви.

Незалежно від результатів діяльності українського князя, у липні в Москві Іван IV одружився з Марією, донькою кабардинського князя Темрюка Ідарова, чим зміцнив свій союз із черкаськими князями. Іншу дочку Темрюк видав за сина Ісмаїла. Утім, успішнішою боротьба проти Криму від цього не стала.

Головна ж причина ослаблення уваги Івана IV до Криму полягала в тому, що у квітні московські війська все ж таки отримали наказ воювати з Литвою за те, «що король заступається за лівонських німців і людей своїх в інші лівонські міста посилає». Війна на три фронти стала реальністю, і ханство в ній ввижалося Москві не найголовнішим противником. Цікаво, що два кримські посла, прибувши до Вільно, запропонували власним коштом організувати 4-тисячний чамбул на допомогу литовським військам у Лівонії, але там відмовилися.

Девлет Герай, вдало переживши безперервний військовий тиск із 1556 до 1560 року, міг тепер спробувати виторгувати мир на своїх умовах. У травні 1561 року він прислав до Москви гінця з листом та дорогим конем у подарунок Івану IV. Хан нагадував цареві, що не проти помиритися, але продовжував вимагати «Магмет-Кіреєву данину», тобто виплат поминок у розмірі 1521 року. Іван не поспішав погоджуватися, знаючи, що «в Криму голод великий», і розраховуючи «пересидіти» Девлета. Але місяці йшли, ситуація не покращувалась, і в Кремлі зрештою втратили віру в можливість військового вирішення «кримського питання». Так, того року великого походу на Московію вдалося уникнути, але чи довго триватиме такий стан? Тому 16 грудня до Криму вирушив служивий татарин Девлет-Хозі Рязанов із товаришами та грамотою, в якій цар писав хану «про міцну дружбу».

Перехід від антикримської політики до війни з Литвою означав і падіння уряду «південного вектора». Його голова Олексій Адашев, брат нищителя кримських улусів Данила, ще 1560 року був висланий до Лівонії, потрапив в опалу Іван Шереметєв-Великий та низка інших воєвод, які воювали з кримцями. Ба більше, цар відповів відмовою на заклик ногайського бея продовжити війну з ханством, хоча буквального роком раніше покладав на ногайців свої надії!

У січні нового, 1562 року Ісмаїл запропонував Івану IV провести в червні спільну експедицію проти Газі-мірзи – 2-3 тисячі московської помісної кінноти і 6 сотень стрільців мали з’єднатися з чамбулами Великої Ногайської орди на березі Волги й атакувати Малу Ногайську орду. У разі успіху, обіцяв Ісмаїл, Крим буде обов’язково взятий – тому що спочатку бей захопить усі табуни та отари кримців за Перекопом і потруїть хліб, а потім від голоду на півострові спалахнуть заворушення. Без розгрому Газі-Мірзи «нам Крим воювати неміч, бо тільки нам усіма людьми йти від своїх улусів, як він на наші улуси прийде. А посилати нам [не всіх] людей своїх, то він не пропускає». Тільки так, підсумував бей, «та наша справа стане».

Проте Іван IV обмежився тим, що відправив до черкесів посла із пропозицією тамтешнім князям «над Кази-мірзою промишляти». А коли Ісмаїл знову попросив про військову допомогу для походу на противника – тисячу стрільців – цар у жовтні відверто відповів: «нам до тебе послати багатьох стрільців через литовську справу недоречно; а малих людей послати до тебе, то ж тобі не допоможе».

Втім, незважаючи на обмін послами, мир між Кримом та Московією так і не настав. Тому на початку весни 1562 року на Оці знову була розгорнута рать, а у квітні до низов’я Дніпра вирушив Вишневецький із 850 козаками – «недружбу робити цареві кримському та королю литовському». Хоча, судячи з чисельності відправлених військ, особливих успіхів від князя в Кремлі не чекали.

Але хай там як, у липні Вишневецький за сприяння свого брата Михайла, який спеціально приїхав за ним із Києва, перейшов на службу до Сигізмунда II. Разом із ним вирушили 300 його людей та 150 московських козаків отамана Водоп’яна з ним самим, а також – ще п’ять черкеських князів. Чотири сотні позосталих людей були змушені повернутися до Москви. А 5 серпня Сигізмунд обдарував «блудного сина» 200 золотими монетами та різними тканинами, попросивши натомість особисто або в листі повідомити все про московське військо та наміри царя. Іван IV в 1563 році так велів відгукнутися про Вишневецького перед ханом: «Притік він до государя нашого, як собака, і втік від государя, як собака ж, а государеві нашому і землі збитку ніякого не вчинив».

Відхід Вишневецького, про який Девлету Гераю, напевно, було відомо заздалегідь, війна Ісмаїла з Газі-мірзою, зосередження головних московських сил біля Можайська для вторгнення в Литву, а також отримання великих литовських поминок за цей рік відкрили Криму вікно можливостей. В останні кілька років хану не тільки не випадало особисто вести війська на Московію, але й доводилося замикатися на півострові, чекаючи атаки ворогів. Це, як уже зазначалося, призводило до зростання невдоволення аристократії та глухого ремствування в низах. Низка невдач могла призвести Девлета до здобуття репутації «нещасливого хана», а отже – до швидкої втрати влади. Тому він не упустив наданого йому шансу.

У травні 1562 року Девлет Герай вийшов із Криму в причорноморські степи, де з’єднався з ногайцями мурзи Дівея, і рушив на північ. 6 липня авангард під командуванням калги Мехмеда досяг Мценська. Два дні кримці блокували місто і спустошували його околиці, а тамтешній воєвода зі своїми людьми неодноразово виїжджав із воріт і вступав у сутички з нападниками, не даючи їм спалити посад. На третій день до міста прибув сам хан із основними силами та артилерією. Протягом дня кримське військо захопило та частково знищило місто, але не змогло взяти мценський кремль. А рано-вранці Девлет відступив і пішов назад, спустошуючи Болохов і «Белєвські місця».

Головна причина таких скромних успіхів – крайня нечисленність ханського війська, лише 15 тисяч чоловік. Літописець окремо підкреслив, що «не приходив ж бо цар ніколи з таким малим зібранням». Такими силами раніше розпоряджалися окремі беї, у крайньому разі – калга, але не хан. Це показує, наскільки важкою для Криму була попередня п’ятирічка воєн, голоду та епідемій, раз Девлету не вдалося зібрати під своїм керівництвом великого війська. І саме тому він не чекав приходу з Оки московських полків, а відійшов, навіть не намагаючись вступити в битву.

Звістка про вторгнення хана, перше за кілька років, викликала певну напругу в Кремлі. До Мценська прийшла головна рать і стягувалися загони з найближчих міст. Воєводи гналися за кримцями до річки Коломак на нинішній Харківщині, але Девлета Герая, природно, не наздогнали, пошмагавши лише чамбули Дівея та відбивши частину полонених. Іван IV був так роздратований невдачею, що поклав опалу на очільника погоні.

У результаті, незважаючи на невеликий розмах, кримське вторгнення досягло мети – зірвало великий московський наступ на Литву і продемонструвало, що з ханством у будь-якому разі доведеться рахуватися. Більше того, у жовтні литовські дипломати знову схиляли хана до продовження війни з Московією. А Іван IV уже не міг дати Девлету Гераю військової відповіді, тому шукав мирного вирішення конфлікту.

У листопаді 1562 року цар повернув кримського гінця Джан-Мухаммеда і семеро його товаришів із заслання в Ярославлі, де вони сиділи з 1558 року разом із послом Ян-Болдуєм. 26 листопада на аудієнції Іван IV вручив гінцю грамоти для Девлета Герая та відомого своєю промосковською позицією бея Сулеша. Хану цар писав, що хоче «дружби і братства, як де царя і великого князя князь великий Іван Васильович всієї Русії був з дідом його з Мінлі-Гіреєм», нарікав на похід на Мценськ, і пропонував надіслати Ян-Болдую в Ярославль інструкції чи обмінятися новими послами для укладання миру. Бею повідомлялося, що військові дії 1561 року відбувалися ніби без царського схвалення, а винні в загостренні кримсько-московських відносин уже покарані: «А які наші люди ближні між нами з братом нашим з Девлет-Кіреєм царем сварили, ми то знайшли і на них опалу свою поклали – одні померли, а інших розіслали».

3 грудня 1562 року Джан-Мухаммед залишив Москву і вирушив до Криму.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал​ публікації – на сайті Крим.Реалії