Скандал в Тернополі – дитині ВПО з Харкова відмовились видати книги в бібліотеці без застави

Набирає обертів скандал навколо Тернопільської обласної бібліотеки для дітей, де хлопчику з Харкова не хотіли видавати книги без застави. Як аргументацію представники адміністрації видали дивне пояснення, що “не свої” не можуть по-іншому користуватися послугами закладу. Нібито переселенці не повертають книжок або можуть їх зіпсувати.

Батьки юного читача обурені таким ставленням з боку працівників культури, які мали б заохочувати малечу до читання, а не відбивати охоту своїми безпідставними підозрами. “Телеграф” дізнавався подробиці конфлікту.

Конституція чи матеріальна відповідальність

Сім’я журналістів Катерини та Павла Посохових до початку повномасштабного вторгнення мешкала і працювала у Харкові. Але була змушена покинути місто в останні дні лютого, адже район Північна Салтівка, де вони мали квартиру, постійно перебував під обстрілами. Прихисток подружжя разом з сином Святославом знайшли у місті Тернополі, де спочатку підшукали житло через дальніх знайомих, а пізніше орендували інше помешкання. Посохови будували тут своє життя і до недавніх пір жодного разу не мали проблем чи конфліктів з місцевими.

— Ми ніколи не були стереотипними переселенцями, — зазначила Катерина у розмові з “Телеграфом”. — І я, і чоловік працювали на національному каналі, багато років розмовляли українською, дитина — теж, тому в нас нічого не видавало, здавалося б, що ми зі сходу. Загалом незалежно від того, де ми знаходились, ми оточували себе людьми близькими за духом і тут зустріли багато добрих людей. Протягом двох років ми з сином постійно відвідували міську бібліотеку, що розташована в нашому районі. Але вона невелика, тому за цей час Свят перечитав все, що хотів. Ми мали від цієї бібліотеки тільки приємні враження, як і від школи, де у вчителя з дітьми чудові відносини.

Та відвідини Тернопільської обласної бібліотеки для дітей, куди родина Посохових пішла в пошуках чогось новенького для Святослава, обернулась вимаганням грошей та навішуванням ярликів. Принаймні так побачила цю ситуацію Катерина.

— Під час першого візиту ми зареєструвались, ця процедура платна. Але це якісь смішні гроші, і ми не мали нічого проти, — продовжила розповідь Катерина. — Обрали в читальному закладі книжки, але почули від бібліотекарки: “А що ви, власне, дивитесь, ви навіть не знаєте правил бібліотеки, можливо, вони вас не влаштують”. Я відповіла, що навряд чи так буде, адже ми не вперше відвідуємо такі заклади. Коли вже Свят підійшов оформлювати книжки, працівниця їх записує і каже: “600 гривень”. Я перепитую “В сенсі?” — “Оплата за дві книжки 600 гривень”. — “Але ж це бібліотека, а не магазин”. — “Так, але оскільки ви “не наші”, застава має складати таку суму”.

Звідки ми, працівниця побачила в документах. Прописка у нас харківська, але є довідка про реєстрацію місця проживання в Тернополі, тобто ми легалізовані тут, живемо офіційно. Дитина має картку тернополянина, яку дають тільки учням місцевих шкіл. Вже більше “своїми” стати ми не можемо, тільки якщо житло придбаємо, та такої можливості не маємо. І я намагалась з’ясувати, чим регламентована вимога по оплаті, бо чую про таке вперше. До того ж книжки, які обрав син, були не нові, в не дуже доброму стані, і їх ціна була явно нижча, ніж 300 гривень кожна.

Далі до розмови долучилась заступниця директорки бібліотеки, яка відразу заявляє: “Звичайно, що ми беремо з “не своїх” завдаток, тому що ви нам понаписуєте “Слава Росії”, нащо нам це треба?” Я намагаюсь з’ясувати, чому такі підозри виникли стосовно моєї дитини, і чую у відповідь: “Ну ви ж зі сходу!” На що я кажу: “Вибачте, але це така догма незрозуміла, яка не має до нас жодного стосунку”. І починаю розповідати про рівність прав, про неприпустимість дискримінації, що порядна людина чи не однакова і в Тернополі, і в Харкові, і в будь-якому іншому місті України. На це заступниця директорки каже: “Ви знаєте Конституцію, а я знаю, що несу матеріальну відповідальність за ці книги!” Але врешті-решт ми змогли відстояти свою позицію. Тоді ми нічого не заплатили, але книжки нам дали.

“Ви переселенці, тимчасові й проїздом”

Здавалося, б непорозуміння було вичерпано, але повторний візит Посохових до обласної бібліотеки, коли родина хотіла повернути одну з книжок, а по другій подовжити термін, переріс у конфліктну ситуацію.

— Ми вклалися в терміни, книги були в тому ж стані, в якому ми їх взяли, проте з порога нам бібліотекар каже: “Більше ми вам не зможемо давати книги без застави. Директорка сказала, що ніяких виключень бути не може”, — продовжує розповідь Катерина. — Коли на наше прохання вийшла директорка, почалось все заново. Ми почули всі догми про переселенців, що вони ненадійні, забирають книжки й не повертають, і взагалі, що ми тимчасові й проїздом. Я пояснюю, що це не так, і скільки нам бути в Тернополі, вирішувати нам, тому що повертатися наразі нема куди. Ми живемо тут і не позиціюємо себе, що ми тут тимчасово, син тут навчається, ми працюємо, платимо податки. Ми громадяни України, можемо обирати, де нам жити, ми легалізувалися у Тернополі й хотіли, щоб наша дитина отримала послугу, на яку вона має право.

Та ці аргументи не спрацювали. Нам сказали: або ви платите, або йдіть, або викличемо поліцію — і вас виведуть. На цих словах Свят злякався, бо він звик, що дорослі — це авторитет. Вискочив на двір. Я вийшла за ним, Святик поскаржився на головний біль, червоний весь. Чому образили дитину і вже вдруге повісили на нього всі ярлики? Це недолугість — думати, що ВСІ люди з якогось регіону однакові, пишуть “Слава Росії”… Ще й проєктувати це на дитину, яка любить читати й прийшла до бібліотеки. Натомість ми почули про себе якісь дивні речі.

Катерина додає, що і того разу з них не взяли оплату за користування книгами, але знову таки як виняток, з зазначенням, що це в останній раз. Та спілкування з працівниками культури лишило в родини важкий осад, і цій ситуації Посохови вирішили надати розголосу. І отримали палку підтримку від знайомих та фейсбук-спільноти. В коментарях люди називали інцидент ганьбою, шоком, дичиною, закликали представників обладміністрації, Мінкульту та дитячого омбудсмена долучитися до з’ясування обставин і покарання винних.

— За вчорашній день ми отримали дуже багато відгуків, слів підтримки. Ми зараз з вами розмовляємо, один за одним надходять повідомлення в приват від незнайомих людей, які хочуть подарувати Святославу книжки, — говорити Катерина. – З нами зв’язались також кілька видавництв, які так само висловили бажання передати сину книжки.

Написав і Сашко Дерманський, власне книгу якого “Чудове чудовисько” ми брали в бібліотеці, він хоче таку презентувати Святу. Син був від цього просто в захваті.

Я тішуся цими відгуками, але звернення до відповідних органів щодо дій працівників закладу культури будуть точно.

Є постійні читачі, а хтось прийшов лише вдруге

Не змовкає другий день телефон і у приймальні директорки Тернопільської обласної бібліотеки для дітей Надії Новіцької. За її словами, жодних порушень закону в частині платних послуг з боку закладу не було, як і дискримінації переселенців.

— Нам немає чого соромитися і за що просити вибачення, бо ми діяли відповідно до правил користування бібліотекою, розроблених на основі Закону України “Про бібліотеки та бібліотечні справи”, — наголосила Надія Семенівна. — І в них прописана, зокрема, і така послуга як “грошова застава”, що застосовується тільки в окремих випадках. А саме, коли йдеться про видачу книжок підвищеного попиту чи дорогих, чи таких, які в нас в одному примірнику. І відвідувачам це пояснили, про жодні суми — 600 чи 300 гривень — мова не йшла. Але вони чомусь намагалися зробити проблему на пустому місці, зробили висновки про дискримінацію на основі того, що при них брали й здавали книжки інші читачі. І вони запитали: “Чому ви нам кажете платити, а вони не платять?!” Ми знову їм пояснювали, що в нас не всі книжки під заставою, а лише певна кількість видань, а всі інші видаються без неї. І вони так само, як і інші, були обслужені, їх дитина отримала три книжки.

При цьому директорка зазначає, що, дійсно, часом читачі бувають недобросовісні та не повертають книжок. Саме для того, щоб убезпечити бібліотеку від втрат, і була введена ще років з десять тому грошова застава. І додає, що в розмові з Катериною був згаданий прикрий випадок, коли на сторінці однієї з книжок, що була на руках у хлопчика з Харківщини, після повернення знайшли напис: “Смерть Україні, слава Росії”.

— Працівники намагались заспокоїти цих відвідувачів, пояснювали, що в нас були різні ситуації, — говорить директорка. — Була і фраза, що у нас є постійні читачі, які ходять роками, чи вже встигли до нас прийти не один раз. А ці люди хоча і зареєстровані, живуть у нас, в Тернополі, але завітали до бібліотеки лише вдруге. Чи видавали б ви, якби були матеріально відповідальною особою, книжки невідомо кому? Але ми, повторюсь, з усім тим це зробили, дитина має на руках три видання. Натомість ми отримали хвилю хейту через однобоке висвітлення ситуації, яке розійшлось в медіа. На бібліотеку почали лити бруд, пишуть різні речі на мою особисту сторінку. Та ми працюємо багато років, всі співробітники мають вищу спеціальну освіту, ми не є людьми з вулиці, дотримуємось всіх правил і захищені в цьому випадку законом. Свої/чужі, наші/ваші — ми живемо в єдиній Україні, але є читачі місцеві, є приїжджі, та ми всіх обслуговуємо, до всіх ставимось однаково, у нас нема вибірковості, хто кращий, хто гірший. Тим паче, що наші відвідувачі — діти.

Поки ситуація зайшла в глухий кут, бо кожна зі сторін вважає, що правда на її боці, та відстоює своє бачення інциденту. Але історія, як і реакція на неї, показала, що в суспільстві й досі активно функціонують упередження щодо представників різних регіонів та переселенців. Але й продемонструвала, що в країні є діти, і їх багато, які у часи засилля гаджетів обирають читання книжок. І це точно те, що варто підтримувати і до чого заохочувати.