— Ще трохи, — підбадьорливо підходить до Олени Денис. Він постійно перевіряє повідомлення, чи все гаразд із Галиною.
П'ять днів, поки Галина в дорозі, Олені видалися вічністю. Ці останні 13 хвилин, поки білоруська “швидка” стоїть у нейтральній зоні, наче роки. Нарешті Денис каже:
— Вже у нас, — це означає, що жінок у нейтральній зоні пересадили в українську швидку.
Попереду перевірка документів. Тож Олена ще не наважується радіти. Збентежена, не відриваючи погляду від білої машини “швидкої”, в яку заглядають прикордонники, розповідає:
— Мені такі дивні запитання запитували: “Навіщо ти забираєш маму? Вона погано бачить, погано чує, скільки їй там лишилося? Я навіть такого не можу уявити! Викинути, чи що?
Поки вона телефоном підтверджує прикордонникам дані мами, до Дениса підходить стурбований водій “швидкої”:
— Галині треба буде перекусити. Нічого не їсть, не п'є п'ятого дня і плаче. Каже солдатику: “Я померти хочу, застрели мене”, – і все, – розводить він руками і повертається до прикордонників.
Об 11:45 швидка нарешті заїжджає на територію України. Олена кидається до машини:
– Мамочко! Ти змогла, матусю моя кохана!
Галини в “швидкій” не видно – маленька, суха і слабка, вона губиться в ковдрах. Олена вперше за півтора роки обіймає її і обидві починають плакати.
— Все, мамо, вже все, — гладить Олена її по голові, схлипуючи.
— Із приїздом вас! – Заглядає Денис в машину. – Все нормально, не надумайте вмирати! Хіба ми вас так везли, щоб ви кудись від нас зібралися?
— Я так злякалася… — ледве чутно шепоче Галина.
“Швидка” довезе їх до дому. Денис йде до бусика, жартує з Сашком і плаче, не знімаючи темних окулярів. Сідає, опускає скло — закурює.
Два роки тому планував майже зустрічати своїх батьків у Запоріжжі.
