Понад місяць п’ятеро зоологів, лікар, один волонтер і два охоронці цілодобово намагалися врятувати тварин.
“Парк потрапив у воєнну ситуацію з перших днів, – говорить директор зоопарку Михайло Пінчук. – 24 числа єдине, на що нас вистачило, – кинути всі сили на пошук дизеля. На заправках вишикувалися черги, а здоровий глузд говорив, що відключення електрики – це лише питання часу. Холод є чи не найбільшим нашим ворогом, аніж голод: мінусова температура вбиває теплолюбних тварин, а це 80% вихованців парку. Електрика зникла у нас на третій день, а газ – десь за тиждень”.
“Про те, що почалася війна, я почув в аеропорті, ми з дівчиною мали летіти у відпустку, – пригадує Сергій, завідувач відділом копитних тварин. – Повітряний простір вже було закрито, і ми вирішили повернутися до зоопарку. Я не міг в такий складний час покинути своїх підопічних. Я б постійно думав, чи все з ними добре. Жили ми з іншими працівниками в одному приміщенні, спали на сіні. Такого холоду, як тоді, зоопарк не бачив ніколи. Температура, де ми навіть топили, була +6. Це жахливі умови для тварин”.
Кілька співробітників парку залишалися в селі від початку до кінця окупації. Ходили на роботу через російські блокпости, несли з собою все, що могло допомогти травринам пережити цей жах.
“У перші дні наші зоологи перемістили всіх мавп у маленьких переносках у будівлю бегемотарію. Вважається, що доба в такій переносці – це вже проблемно для тварин, а тут їм довелося просидіти кілька тижнів. Це вимучило їх до напівсмерті, а деяких, на жаль, убило. Якщо маленьких і спокійних ще якось можна обігріти й нагодувати, то з більшими тваринами це вже нездоланна проблема. Носорога не можна вкрити ковдрою, а щойно температура опускається нижче 18 градусів, то вже наступного ранку наш Арчі чхає,” – розповідає директор зоопарку.
Окупація почалася за три дні до щомісячного постачання кормів. Тож, кормокухня була майже порожня. Війська РФ поставили блокпости біля підірваного мосту та заборонили будь-який рух у напрямку Димера – можна було тільки евакуюватися у бік Києва, і назад вже нікого не пускали. Працівники теж були без запасів їжі. Харчувалися тим самим, що й тварини. Парк розраховував тільки на запаси, що залишалися в селі, і що приносили місцеві жителі, котрі вирішили евакуюватися.
“Усі, хто був по сусідству, ділився з нами. Власники 355-го маршруту передали нам частину свого запасу дизеля з техпарку, що дало змогу нашому генератору працювати кілька годин на день, качати воду та запускати котли. А горе сусідів продовжило життя нашим хижакам. Біля нас є кінне ранчо. Через перебиту ногу довелося вбити спочатку одного коня, потім другого… Далі ви розумієте – ці смерті подовжили життя нашим хижакам,” – згадує Михайло Пінчук.
Тварини реагували на незвичайні умови майже як люди. Розуміючи, що щось летить зверху і потім робить великий шум на землі, вони швидко призвичаїлися: чули свист снаряду – дивилися вгору і присідали. А потім самі здогадалися, що їхні бетонні лігва – це реально бомбосховища, і самі заходили туди, коли здіймався шум бою.
“Зоопарк знаходився прямо в зоні обстрілів, – свідчить Михайло Пінчук. – Перед відходом росіян був такий вогневий день, що ведмеді Тобі та Куба впали в жахливу депресію, а вони взагалі відомі флегматики! Носоріг Арчі під час першого ж обстрілу вирвав зі стіни свою сталеву поїлку, ледве не втративши ріг. Жираф Микола Степанович впав на підлогу під час обстрілу, і дивно, що піднявся: жираф, який падає, зазвичай не встає. Деякі тварини загинули від переляку, розбиваючись об стіни у стані панічної атаки, або від розриву серця внаслідок шоку, як багато птахів і смугаста гієна Жужа…”
“Коли підірвали міст, тварини, мабуть, подумали, що то гроза. Але коли почалися вибухи постійні – забивалися в куток, ховалися. Найбільше стресували примати та хижаки. Седативних препаратів не давали – та й не було такої кількості, щоб заспокоїти усіх”, – згадує Сергій.
“Всі тварини здатні відчувати стрес. Чим більше інтелекту – тим вищій стрес. Високоорганізовані тварини, такі як тигри, жирафи, леви, лисиці, вовки та копитні, відчувають стрес сильніше за низькоорганізованих, таких як удав чи черепаха, – пояснює зоопсихолог Сергій Клочко. – Не варто думати, що звірі не здатні відрізнити грозу від вибуху, тому що гроза була протягом всієї еволюції, тварини відчувають, як змінюється тиск, вологість повітря перед зливою. А коли відбувається вибух, вони можуть відчувати ударну хвилю. І найжахливіше те, що тварина в умовах зоопарку обмежена. Їй немає куди сховатися, бігти. І це може довести тварину до смерті. Вони відчувають такий стрес, який не сумісний із життям. Часто звірі себе калічать – настільки хочуть втекти. Інша справа – домашні тварини. Вони відчувають, що поряд є людина, переносять ці звуки легше”.
Навіть посеред цього пекла життя таки брало гору над смертю. В зоопарку просто під час боїв народилося багато дитинчат: 30 козенят, зебреня, телятко. Працівник зоопарку Сергій пам’ятає, як новонароджений бичок примерз до землі, сам не їв. Довелося його піднімати та годувати. Саме в цей час, коли над парком кружляв ворожий літак та вибухало все навкруги, на руках в Сергія лежало маленьке теля й пило з пляшечки молочко.
“Ми в Парку з великою увагою ставимося до всіх тварин, але, звісно, у кожного співробітника є свій таємний улюбленець, – зізнається Михайло Пінчук. – У моїй родині все просто: коли з’ясувалося, що тварини відрізані в окупації, ми одразу подумали про орангутангів. Бо Йося та Магда росли у нашій родині ще до зоопарку, а після їхнього переїзду роль мавпячої мами продовжила виконувати моя дружина Аня”.
Орангутанги не вміщалися в переноску, тож мавп під анестезією потягли у сумках і пледах на переправу. Перша спроба евакуації провалилася.
“Коли Йося прийшов до тями на підірваному мосту, йому не сподобалося те, що він побачив. І вчепився в перила – його від них ледве відірвали. В стані найсильнішого стресу орангутанги клацали зубами та намагалися вкусити наших співробітників – і все це просто перед російським блокпостом. Їх ледве дотягли назад до зоопарку, обдертих і брудних, запхали у вольєри”, – згадує директор.
Друга спроба вдалася за допомоги дівчини Юлі з Червоного Хреста. Щоправда, цього разу все було значно складніше: вода біля зруйнованого мосту прибувала, тож приспаних тварин посадили в ящики, аби перевезти плотом. Якби орангутанги в цей час прокинулися та почали пручатися, всі ризикували піти під воду.
“Ми запхали їх у машину і помчали до мого дому. Вже наступного дня зрозуміли, що вольєр завбільшки з кімнату виявився для них замалим. І почали обдзвонювати своїх колег. Йося разом із Магдою вирушили у дрогобицький зоопарк “Лімпопо”, куди ми потім довезли й інших мавп”, – розповідає директор.
Незважаючи на те, що окупантів в Демидові давно немає, зараз ситуація в зоопарку критична. Постійні відключення електроенергії не додають тваринам ані спокою, ані здоровʼя. Не вистачає фінансів на обігрів та годування, бо відвідувачів майже немає.
“Парк – це не торговельний центр чи ресторан, який можна відключити від мереж, зачинити і залишити до кращих часів. Зоопарк не можна оптимізувати, бо в нас є сталі потреби на корми, обігрів з осені до літа, прибирання та обслуговування – ось і доводиться затягувати паски. Допомога нам дуже потрібна, адже утримувати зоопарк самостійно нам, на жаль, не до снаги”, – констатує Михайло Пінчук.
Всупереч всім обставинам, парк “ХІІ місяців” продовжує жити далі – дякуючи самовідданості його співробітників та підтримці небайдужих українців.
