В селі суцільна руїна, в якій знову теплиться життя.
Без світла, води, у напівзруйнованих будиночках і літніх кухоньках зимують відчайдухи, які повернулися у своє село Любимівка. Під час активної фази наступу село було на лінії фронту і окупанти просто зрівнювали його з землею. Вже під зиму до рідного села повернулись перші мешканці, а за ними потягнулись інші, йдеться в ТСН.
Спалене панцерники, БМП, автомобілі обабіч доріг, у посадок і у полях. Сотні кілограмів снарядів і ракет, мін і гранат тепер усюди під ногами і в самому селі. “Люди їхали полями, підірвались. Протитанкова міна, дитина там була. По селі багато валяється снарядів нерозірваних, люди приїхали і поїхали, а хто там перевіряв”, – каже місцевий мешканець Андрій Годима.
Він з родиною виїжджав у серпні, коли село вже горіло. Бої точилися на околиці, окупанти зрівнювали з землею Любомирівку великими калібрами. Повернувся восени, коли звільнили Миколаївщину. “Одні руїни. Є будинки, де немає навіть даху, такі, що збереглись, але вікон немає. Що могли позатуляли, позабивали, тай прийшли. Живемо, де будемо жити, тут наша земля”, – переконує чоловік.
До лютневого вторгнення в селі проживало майже сім сотень душ, нині хіба сотня. Люди, попри заміновані городи та знищені оселі, повертаються на свою землю. Особливо старше покоління. “А куди вертатись додому? Тут все життя прожив, від 52 року до травня. Буде 71 рік мені”, – каже Олексій Іванович.
Він стоїть на на згарищі, яке колись було його обійстям і у тому одязі, що встиг винести. Будинок, прожив усе життя з дітьми, згорів від прямого влучення снаряду. “Були всі вигоди – парове, ванна, а зараз нуль. Ну, нічого! Головне, щоб їх гнати звідси, все воно буде, аби діти наші і внукі жили”, – каже чоловік.
За розваленим парканом Олексія Івановича була хата сина Олега, який фермерством займається від 95 року. Мав в оренді десятки гектарів, вирощував пшеницю. Врожай він не зібрав, той згорів від обстрілів, як і дорога техніка, яку взяв напередодні війни у кредит. “Два кредита нам дали, купили погрузчик, сівалку наприкінці 21 року, все було добре, розрахувалися, а потім війна. Не знаю, як далі будемо”, – каже Олег.
Село зруйноване вщент, деінде трапляються будинку в яких ще хоч стіни стоять, але без даху. Люди самі намагаються якось підлатататись, використовують усе, що можуть – від плівки до уцілілого шиферу. Люди, які повернулися туляться у літніх кухоньках або клунях, зимують без благ, без зв’язку, але вдома. “Світла немає вже майже рік, від 6 березня. Води немає, бо немає світла. Торгові точки не працюють, завдяки волонтерам отримуємо воду і продукти, завдяки ОТГ отримуємо дрова, виживаємо як можемо”, – каже староста села Наталія Чепік.
Люди сповнені надії на перемогу і хочуть відбудувати село. Кажуть, як потепліє, то зможуть підлатати будинки і розчистити свої присадибні ділянки від мін та снарядів. Мешканці вірять, що все буде добре, бо серед суцільних вирв та уламків вбивчого заліза, вцілів хрест з розп’яттям.
Читайте також:
“Дупа світу”: місцеві у Бахмуті нарікають на життя, а на позиціях один боєць може тримати навалу ворога
Мера міста на Хмельниччині відпустили під домашній арешт після смертельної ДТП і втечі з місця пригоди
Збитки від тривоги і спад відвідування в ТЦ Києва: що відбувається на ринку торговельної та офісної нерухомості
