29 травня – 570-а річниця падіння Константинополя, яка була однією з найбільших подій 15-го століття й усього Середньовіччя, позначивши остаточний кінець Візантійської імперії. Маловідомий факт: в обороні Константинополя брав активну участь митрополит Київський Ісидор, причому командував загоном лучників. Він був учасником й інших визначних подій свого століття – брав участь у Флорентійському соборі, намагаючись зблизити християн Сходу і Заходу. Ісидор відправляв церковні служби в найвизначніших православних храмах – Софії константинопольській, Софійському соборі в Києві, в Успенському соборі Московського кремля. Розповідаємо про його драматичну біографію.
Ісидор народився наприкінці 14-го століття в Салоніках. У 1436 році став митрополитом Київським і «всея Русі» (за іншими даними – в 1433 році). Перед тим був монахом, а потім став настоятелем монастиря Святого Димитрія в Константинополі.
«Це взагалі справді цікава особа. Це був ієрарх, один із найосвіченіших ієрархів свого часу. Це була людина широкої культури, яскравий представник доби Ренесансу. Він якраз відображав усі оті ідеали гуманізму, класичної освіти, він був прихильником ідеї єдності Європи. Він був греком-візантійцем, але був відкритий і до західноєвропейських впливів», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода історик церкви Анатолій Бабинський.
Флорентійська унія була визначною подією того часу, підсумком якої було об’єднання християнського Заходу і Сходу під духовним проводом папи Римського.
Константинополь – імператор Іван VII Палеолог та Вселенський патріарх – пішли на це заради порятунку міста, адже турки-османи рано чи пізно збиралися взяти столицю Візантії.
Ісидор був греком-візантійцем, але був відкритий і до західноєвропейських впливів
Ферраро-Флорентійський собор відбувся в 1439–1440 роках і увінчався унією, яку, втім, не прийняло багато візантійців. Вона переважно так і залишилась на папері.
У соборі брав участь й Ісидор і палко виступав за унію, був одним з шести головних промовців від православних. За участь в соборі й активну прихильність унії папа дав йому титул кардинала.
Як цитував в «Історії України-Русі» Ісидора Михайло Грушевський, посилаючись на грецькі джерела, Ісидор нібито аргументував свою згоду на унію тим, що «ліпше вернутися на батьківщину з унією, ніж не прийнявши унії, стратити батьківщину…»
«Чому греки пішли на унію? Щоб була допомога Заходу. Але Захід не зміг допомогти достатніми силами. Греки були пізніше дуже розчаровані і відкинули ту унію, – каже в інтерв’ю Бабинський. – На соборі він представляв не лише Русь, але й мав повноваження від деяких східних православних патріархів. Він взагалі був людиною світу».
Цікаво, що в 1439 році Ісидор був місцеблюстителем престолу Антіохійського патріарха – одного з чотирьох древніх патріархатів.
В біографії Ісидора, який був митрополитом Русі, був і один гострий момент і стався він у Москві. Вперше до Москви він приїхав в 1437 році, але невдовзі вирушив на Флорентійський собор. Через чотири роки він повернувся до Москви вже після собору. В Успенському соборі Московського кремля він проводив літургію і пом’янув папу Римського Євгенія IV.
Після служби архідиякон став читати з амвона рішення Флорентійського собору, але великий князь Василь ІІ Темний виступив з гнівним словом, назвавши Ісидора «вовком-хижаком» і звинуватив його в єресі. Ісидора, за його наказом, заарештували і кинути фактично до в’язниці в Чуднівському монастирі.
Василь ІІ Темний не знав, що робити і, як пишуть історики, Ісидору дали можливість втекти з ув’язнення і покинути Московію.
Якби Ісидора впіймали, то Василь мусив би «спалити його на вогнищі або поховати його живцем як єретика», пише в книзі «Загублене царство. Історія «Русского мира» від 1470 року до сьогодні» гарвардський історик Сергій Плохій.
«Ісидора ув’язнили, але через його таку високу значимість у християнському світі цар не знав, що з ним робити. Йому дали втекти, бо скарати Ісидора це було б негарно», – пояснює історик церкви Анатолій Бабинський.
Після втечі Ісидора в Москві посилилась лінія на відокремлення церкви від Константинополя. Цар Василь хотів мати власного митрополита і ще раніше посилав кандидата на затвердження. Константинополь не затвердив, призначивши митрополитом для Русі Ісидора. Після арешту Ісидора Василь знову попросив Константинополь призначити його ставленика, але йому знову відмовили.
Відтак, після втечі Ісидора з Москви, собор ієрархів (у складі шести єпископів) обрав митрополитом Московським Йону, що стало початком заснування автокефальної Московської митрополії.
«Флорентійська унія дала амбітному правителю прекрасну нагоду розірвати зв’язки з Константинополем і взяти на себе право призначати митрополитів на Московську митрополію. І в 1448 році в Москві було обрано першого власного митрополита, Йону, і Москва розірвала зв’язки з Константинополем – навіть ще до падіння міста в 1453 році», – пише в своїй книзі Сергій Плохій.
Найдраматичнішою сторінкою життя Ісидора була, напевне, участь в обороні Константинополя в 1453 році.
Перед тим папа Римський Микола V ще 1452 року надіслав Ісидора як свого посланця до Константинополя, щоб впевнитись, що рішення Флорентійського собору будуть втілені.
Ісидор мав дуже драматичне життя. Ця постать цікава з багатьох причин. Дійсно насичене життя!
У місті в той час були запеклі дискусії – приймати унію і першість католицького понтифіка чи ні? Ясно, що прихильність до унії означала надію на допомогу Заходу в захисті Константинополя.
«Коли кардинал Ісидор зійшов з корабля в Константинополі 26 жовтня 1452 року, вигляд його малого загону лучників зробив гарне враження на населення. Константинопольці думали, що це лише перше підкріплення і будуть нові й була зміна настроїв на користь унії…» – пише в книзі «Константинополь» британський історик Роджер Кравлі.
«Певний час громадська думка коливалась туди-сюди в неспокійному місті. В цій напруженій атмосфері страху і релігійної істерії літургію для відзначення унії таки провели 12 грудня 1452 року в холодних днях зими», – пише історик.
Літургію Ісидор провів у соборі Святої Софії в Константинополі. «Не було видно якогось бунту під час служби. Найімовірніше, православні віруючі брали участь в літургії, стиснувши зуби…» – написано в книзі.
Але допомога з Заходу не надійшла вчасно і не надійшла в тих обсягах, на які сподівались в Константинополі.
Ісидор захищав місто разом зі своїм загоном з 200 лучників.
Після кількаденної облоги і обстрілів міста та його мурів турками-османами, султан Мехмет ІІ Завойовник таки взяв Константинополь.
Тут сталася одна з найдраматичніших подій життя митрополита. Вранці 29 травня 1453 року місто остаточно впало, а імператор Костянтин XI загинув на мурах.
Ісидор спромігся поміняти свої митрополичі шати на одяг візантійського вояка, який мертвим лежав на вулиці. Османські солдати потім підійшли до трупа, вдягненого як священник, відрізали йому голову і тріумфально понесли її вулицями взятого ними міста.
Невдовзі турки зловили Ісидора, але не розпізнали його. Взяли в полон, але він вже був літньою людиною, тому не надавався в рабство. За невелику суму грошей, Ісидор відкупився прямо на місці і зумів пробратись на борт одного з евакуаційних італійських кораблів у бухті.
«Турки потім офіційно оголосили Ісидора в розшук у взятому Константинополі, але, ясна річ, він вже був далеко», – пише Кроулі.
Ісидор вже, зрозуміло, ніколи не повернувся до Константинополя. Але папа Римський призначив його унійним патріархом Константинополя – так би мовити, «заочним» патріархом.
Цікавий момент у мотивації Ісидора піти на єдність православних і католиків.
З одного боку, ніби все ясно: унією і надією на допомогу з боку Заходу для Константинополя він хотів врятувати рештки Візантії від османів.
В Ісидора була не лише політична мотивація. Він реально також думав і про єдність церкви
З іншого боку, наполягають співрозмовники Радіо Свобода, політика відігравала велику роль у зближенні з Римом, але не лише нею вичерпується мотивація Ісидора.
«Ну, без сумніву, що там був політичний момент. Греки дійсно хотіли врятувати залишки Візантійської імперії – хоча там вже мало що лишалось на той момент. Але як грек він був патріотом і якось серце йому за це боліло. Але це не була єдина його мотивація. В Ісидора була не лише політична мотивація. Він реально також думав і про єдність церкви», – каже в інтерв’ю історик церкви Анатолій Бабинський.
«Європа боялася турецької навали. І в підсумку турки дійшли аж до Відня. І була велика надія, що якщо Московію втягнути в загальноєвропейську орбіту, то вже тоді спільною потугою можна буде туркам щось протиставити серйозніше», – додає він.
Відкритість Ісидора до Заходу відігравала важливу роль у тому, що взагалі відбулася Флорентійська унія, каже історик церкви.
Три роки тому вийшла книга англійською мовою про Ісидора і в ній говориться, що Ісидор дуже багато подорожував – Греція, Мала Азія, Сицилія, Русь, Польща, Литва, Італія… Він виконував різні ролі: дипломата, високопосадовця в ієрархії Православної та Католицької церков, був теологом, солдатом, посланцем папи при константинопольському дворі, делегатом на Флорентійському соборі, радником останніх візантійських імператорів, митрополитом Київським та усієї Русі і членом ватиканської курії…
Хоч Ісидор був і греком, але на престолі Київському мав вплив
«Ісидора інколи називають першим українським кардиналом, бо він був першим Київським митрополитом, піднесеним до гідності кардинала папою», – пояснює Бабинський, який називає Ісидора «людиною світу».
«Він мав дуже драматичне життя. Ця постать цікава з багатьох причин. Дійсно насичене життя! – каже в інтерв’ю доктор історичних наук, професор Алла Киридон. – Мене він цікавить з приводу реорганізації Київської митрополії. В 1458 році Константинопольський патріарх надав київським митрополитам титул Київський, Галицький та всієї Русі. І це важливо з огляду на процеси, які в подальшому відбувалися із Київською митрополією».
Ісидор був останнім візантійцем, призначеним Константинополем, на чолі Київської митрополії, але після нього митрополитом Київським став Григорій ІІ Болгаринович – учень Ісидора.
«Пам’ять про Ісидора завжди залишалась, так би мовити, досить живою. Про нього завжди пам’ятали, – пояснює Анатолій Бабинський. – Хоча пізніше Ісидора Грецька, а також Російська церква дуже шельмували, але, наприклад, у пом’янках Києво-Печерської лаври його ім’я зберігалося ще досить довго».
Помер Ісидор у Римі, за одними даними, в 1463 році, за іншими – в 1472-му. Його поховали у Ватиканській базиліці, але могила не збереглася. Відшукати могилу намагався патріарх УГКЦ Йосип Сліпий, після звільнення з ГУЛАГу, а предстоятель УГКЦ Святослав казав, що в разі, якби могилу Ісидора вдалося б знайти, його варто було б перепоховати у Києві. У Православній церкві менше ентузіазму щодо постаті Ісидора, але як митрополита Київського його теж шанують.
«Хоч він був і греком, але на престолі Київському мав вплив», – каже професор Алла Киридон.
Ісидор був митрополитом Київським майже чверть століття – до 1458 року.
