Вбивці пробралися до оселі активіста. Вони застали вдома не лише пана Володимира, а і його 80-річну маму Лукерію, яку теж закатували. Справу за терміном давності закрили, так і не знайшовши винних. Що за людина був Володимир Кательницький і кого рідні підозрюють у злочині, «ФАКТАМ» розповіла сестра загиблого Валентина Кательницька.
«Загострене почуття справедливості у нас в генах»
— Володимир був наймолодшою, шостою дитиною у родині, — каже Валентина Кательницька. — Народився брат 1952 року у селі Данина на Чернігівщині. У 5 років він захворів на поліомієліт, хвороба дала ускладнення на ноги, кожен крок йому давався тяжко. Найважче було під час зміни погоди, на яку кінцівки реагували. Але Володя ніколи не плакав, навпаки, він навантажував себе роботою, гантелями. Щоправда, все виконував на колінах, по іншому ніяк не виходило. Через це діти в селі знущались з нього, насміхались. А я як старша сестра захищала. Та навіть у таких випадках Володя завжди просив не давати їм здачі, не бити, бо, мовляв, вони не знають, як йому болить, тому не розуміють.
Мені здається що Володимир не міг бути іншим. Загострене почуття справедливості у нас в генах. Мамин старший брат був репресований разом з іншими односельцем за те, що співав гайдамацьких пісень та носив шаровари. Та тільки він один з усіх витримав катування й не визнав себе «ворогом народу».
— Після школи Володя подав документи до Ніжинського педагогічного університету, але не склав іспитів, — продовжує Валентина Кательницька. — Точніше йому не дали цього зробити. Із запропонованих на іспиті тем Володимир обрав «Роздуми над образом лікаря Платона Кречета з хрестоматійної драми Олександра Корнійчука». Але дав своє тлумачення, якого від нього ніхто не очікував. Пам’ятаю, що покійний директор школи навіть поїхав у район розібратись із тією двійкою, там йому показали твір, який перекреслили червоним олівцем навхрест. Як пояснила викладачка, твір було написано не так, як цього вимагало керівництво радянського вишу. Тому більше вступати до Ніжина брат не хотів. Але сильно переживав і пішов на рік працювати обліковцем в місцевий колгосп, щоби допомагати родині.
А далі він вступив на редакторський факультет Українського поліграфічного інституту у Львові. Отримавши диплом, певний час Володимир редагував одну із пропагандистських брошур. І якось в одному з примірників цензори ЦК компартії начебто виявили грубу помилку — у цитаті Леніна замість однієї крапки в кінці було три. У цьому побачили недомовленість та вирахували з брата три наступні зарплати.
«Брат тісно спілкувався із Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом, Степаном Хмарою»
За словами співрозмовниці, після цих знущань у редакції Володимир Кательницький зосередився на діяльності національно-демократичного спрямування та релігії.
— Брат відстоював незалежну українську автокефальну церкву, організовував зустріч зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Мстиславом в час його переїзду до Києва, — продовжує Валентина. — Пам’ятаю, як патріарх по приїзді замовив вареники з борщем, і я йому носила страви у готель. То йому настільки сподобались, що зняв із себе жилетку та подарував мені…
З часом брат очолив найбільший осередок Всеукраїнського братства Андрія Первозванного, яке допомагало у той час творити основу Української Православної Церкви Київського патріархату. За це не раз отримував погрози… Коли створився Народний Рух України, брат був серед його прихильників. Тісно спілкувався із Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом, Степаном Хмарою. З його ініціативи в Україні свого часу було створено комітет за визволення з ізраїльської тюрми Івана Дем’янюка. Крім того, брат досліджував таємниці Бабиного Яру та підіймав цю тему за кордоном, надсилаючи туди свої статті. Досліджував Володимир і обставини смерті Патріарха УПЦ КП Володимира Романюка та виступив зі своїми міркуваннями з цього приводу.
Валентина Кательницька пригадує, що 7 липня 1997 року вранці її брат був на службі у храмі. Після того планував поїхати в рідне село, але родина його так і не дочекалась.
— До 22.00 Володимир ще спілкувався із друзями телефоном, потім вже не брав слухавку, — розповідає сестра загиблого. — Знаходився він у власній квартирі в Києві на Оболоні разом із мамою — 80-річною Лукерією Єлисеївною. Я попросила старшого брата Миколу, який жив у столиці, поїхати до них. Ніхто не відкривав. Тому він звернувся до правоохоронців та рятувальників, аби ті піднялись по пожежній драбині й перевірили, чи все добре. Однак натомість Миколу побили кайданками й кинули у камеру зі словами: «Будеш шуміти — відправимо у психлікарню». Тоді випустили.
На третій день біля будинку Володимира та мами була купа поліції, правоохоронці. Після того, як зайшли до квартири, повідомили, що вона пограбована, але всередині нікого не було. Слідчі викликали у відділок вже двох моїх синів й почали їх жорстоко бити, а після того розвели в різні камери, де навіть не було лавочок, щоб присісти. Потім мене допитували. Під час нашої розмови я глянула на стіл, а там тека з назвою «Справа про вбивство Кательницьких». То ж слідчим довелось зізнатись, що моїх рідних вже нема.
І у мами, і у брата на тілі були множинні колоті рани. За свідченнями сусідки, тіла чомусь виносили вночі, а із ними — якісь валізи… Коли ж я запитала у керівництва поліції, чому вони збрехали, більше я ту сусідку не бачила. Насправді із помешкання нічого не винесли. Лежали кошти, сережки…
За фактом подвійного вбивства Володимира та Лукерії Кательницьких було відкрито кримінальну справу.
— Всі ті, хто знав брата, стверджували, що це вбивство з політичних мотивів, — впевнена Валентина Кательницька. — Адже жертва злочину — великий патріот України, після розвалу СРСР став у перші ряди борців за утвердження на українських теренах Української православної церкви Київського патріархату. Ба більше, за Володимиром стежили та неодноразово погрожували. Замовників я пов’язую із тодішньою владою, для якої Володя був дуже незручний через загострене почуття справедливості та критику. Звіряче вбивство вчинене в кращих «совєтських традиціях» взірця 30-х років… Це була мученицька смерть, бо жоден із порізів не був смертельним, рідні просто стекли кров’ю. Брата і маму катували один в одного на очах, вимагаючи у Володі зізнатись, де він бере інформацію для своїх статей.
Співрозмовниця зізнається — уже не жевріє надією знайти та покарати вбивць рідних. Але, як і її брат, продовжує боротись за майбутнє України, займаючись волонтерством.
На жаль, зараз на нашій землі рашистів продовжують катувати та вбивати самих відданих патріотів України. Віримо, що відплата знайде кожного убивцю.
Фото надані Валентиною Кательницькою
29
Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook
та Instagram
