Всю свою історію країна-загарбниця привласнювала собі не лише чужі території, а й культурну спадщину. Так сталося і з багатьма українськими піснями, які в СРСР видавали за “всерадянські” та російські і які ставали популярними в усьому світі.
“Те, що дуже популярні радянські пісні було вкрадено в українців, стало відкриватися з початком розвалу союзу”, – розказує Сусанна Карпенко, головна хормейстерка Київського національного академічного драматичного театру імені І. Франка, співкерівниця фольклорного ансамблю “Божичі”.
На початку повномасштабної війни в київському театрі імені Івана Франка стартував музичний проєкт “Пісні незламних” – із авторськими піснями франківців, навіяних війною, а також піснями часів визвольного руху: стрілецькими, повстанськими та солдатськими. І саме ці пісні колись привласнила радянська пропаганда.
“Оригінали пісень були збережені нашим народом. Мій чоловік, Ілля Фетисов (український фольклорист, музикант, засновник гурту ”Божичі”, – прим. авт.) 2002 року їздив в експедицію в Карпати, в село Космач Івано-Франківської області. Проєкт мав назву “Стежками УПА”. Тоді молоді фольклористи ходили до старожилів і записували пісні – стрілецькі і повстанські. В архіві цих пісень я натрапила на таку, яка в оригіналі звучить як “Розпрощався стрілець”, або в деяких варіантах “Розпрощався козак із своєю ріднею”. Коли я її почула, в мене був шок, бо цю мелодію я з дитинства знала і співала. І багато хто співав пісню про будьонівські війська – “Там вдали за рекой”.
Пісня була дуже популярна. ЇЇ співали кілька поколінь, люди були впевнені, що слова її написав Ніколай Коль у 1924 році, а музику Олександр Алєксандров 1928-го. Насправді ж, оригінал “Розпрощався стрілець” народився 1914 року в корпусі січових стрільців раніше за події, оспівані в радянському варіанті.
“Цю пісню співала бабця і вона розказала, що спершу вона виникла в середовищі стрільців, а потім вже перейшла до бійців УПА, – згадує Сусанна. – Її вкрали, перекрутили, переробили, і це вже зовсім інша пісня. Для кожної людини, для цілого народу дуже важливим є асоціативний ряд. Якщо в тебе є розуміння країни, в якій ти живеш, якісь норми моралі, культурний фон, простір, в якому ти виростаєш, але хтось взяв і підмінив ці речі – ти не розумієш, хто ти є. Таким людям дуже легко сказати: “Я совєтский гражданін”.
В сучасному аранжуванні франківці повернули пісню “Чуєш, мій друже, славний юначе”, відому за радянських часів як “Мы смело в бой пойдем”. Текст було відновлено на основі архівних досліджень у 1994 році кобзарем, Народним артистом України Тарасом Компаніченком.
“З початком повномасштабного вторгнення я зрозуміла всю глобальність цих підмін. Багато хто з нас, українців, не чітко усвідомлювали, чим ми маємо підживлюватися, яке в нас коріння, бо для багатьох фон був підмінений. Може здатись: ну, взяли, бо пісня красива, не хотіли самі писати. Ні! Це зроблено свідомо! Вони знали, звідки ті пісні і хто їх співав. Ми стали частиною експерименту, як переборювати асоціативні ряди, щоб вони спрацьовували в іншому напрямку: не в бік самоідентифікації, а в бік сірої маси”, – переконує Сусанна Карпенко.
За плагіат українських пісень отримував нагороди і звання вже згадуваний російський композитор Олександр Алєксандров. Всесвітньо відома ”Священная война” або “Вставай, страна огромная” сприймалася як патріотичний витвір “соцреалізму”. Героїчний хіт, написаний в перші дні фашистського вторгнення в СРСР на слова Васілія Лєбєдєва-Кумача. Однак, російська пропаганда просто поцупила та переробила пісню криворізьких повстанців УНР 1919 року “Повстань, повстань, народе мій”. На думку наших музикознавців, показовим є і те, що ця пісня написана в ритмі не дві чверті, як всі радянські марші, а на три чверті – тобто, скоріше за все, під супровід кобзи.
“В стрілецьких лавах, а згодом і в повстанських, був свій репертуар. Пісні мали свій підтекст, бо вони співали про свою свободу, прагнення, мету, – розповідає Сусанна. – Музика, скріплена з сильним текстом, має надзвичайний вплив. А коли береться та сама мелодія і підставляється туди зовсім інший зміст, наступне покоління виростає на цій самій мелодії, але має зовсім інше розуміння змісту”.
Вкрадені пісні звучать у виставі “Старосвітські дідичі” режисера, Народного артиста України Тараса Жирка. Це дійство – перша частина проєкту “Духовна репарація”.
“Ця вистава за мотивами повісті Миколи Гоголя розпочинає запланований цикл вистав, мета яких – повернути Україні привласнених Росією українських митців. І там звучать і звучатимуть вкрадені пісні, – розповідає Тарас Жирко. – Бо саме через мистецтво росіяни і здійснили всій сатанинський план. Я народився у Львові і виховувався в антирадянській сім’ї, де батьки мені пояснювали, в чому справа і що відбувається, але під впливом гарної пісні годі було дати собі раду, бо вже і мої батьки вважали, що то совєтська пісня. І вона працювала на ворога”.
На сцені “Старосвітських дідичів” звучить прекрасний український романс XIX століття “В саду осіннім айстри білі”. Мало хто знає, що його мелодія в 50-х роках минулого століття стала однією з улюблених російських народних “Вот кто-то с горочки спустился”. Цю пісню начебто привіз з Алтайського краю продюсер Валентин Лєвашов у 1952 році. Аж раптом у 1961-му з’явився і автор музики Борис Терентьєв, який навіть отримав за неї звання Заслуженого діяча мистецтв.
“Лукавство, до якого вдавалися москалі по відношенню до окупованого українського народу, – це показово. Нам постійно нав’язували ідею близькості, триєдиного народу. Театр і пісня мають неймовірну силу впливу на людей. І не треба нічого доводити: хтось починає співати, і всі починають підхоплювати. Так вони відклали зозулині яйця в наші гнізда”, – переконує Тарас Жирко.
Так само, відділивши музику від тексту, вчинили ще з багатьма нашими піснями. От лише кілька з них: “Ой, мороз, мороз”, “Любо, братці, любо”, “Друже Ковалю” (“Поручик Голицын”)… Українці – дуже музична і співоча нація. Ми стаємо свідками того, як зараз народжуються нові хіти нашого спротиву. А молодь, яка не чула радянських переробок, нарешті асоціюватиме поцуплені пісні з україською автентикою.