яким буде статус Криму після деокупації?

20 січня 1991 року в Криму відбувся загальнокримський референдум щодо відтворення автономної республіки в Криму. 12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Кримська автономія проголошувалася в межах Кримської області у складі УРСР. З 2009 року 20 січня у Криму відзначалося як День Автономної Республіки Крим. У 2014 році, спираючись на проведений під контролем російської армії «референдум», підконтрольний Росії парламент Криму проголосив на півострові «незалежну державу», що існувала на папері з 17 до 18 березня 2014 року, після чого почалася російська спроба анексії окупованого півострова.

Між СРСР та Україною. Напередодні параду суверенітетів

20 січня 1991 року населення Криму, як і Радянського Союзу в цілому, погано уявляло своє майбутнє, розповідає кандидат історичних наук Сергій Громенко. Вважалося, що буквально ось-ось буде підписаний новий Союзний договір, буде оновлена Радянська держава.

«Окремі, скажімо так, гарячі голови, припускали, що Крим може дозволити собі перетворитися на суб’єкт цього нового Союзного договору. Бо якщо перший Союзний договір 1922-1923 років (про створення СРСР – ред.) був підписаний лише великими державами – Росією, Радянською Україною, Радянською Білоруссю та ще Закавказькою Федерацією з трьох суб’єктів, – то тепер, на думку Горбачова, було б непогано, щоб і окремі автономні республіки брали підписання цієї угоди. Що давало б їм значно більше прав, аніж раніше», – пояснює історик.

90,32% учасників референдуму відповіло: «Так»

Крим уже мав Автономію з 1921 до 1945 року (Кримська АРСР – ред.), і, за словами історика, у місцевої влади виникла ідея повернути цей статус і на цих умовах стати суб’єктом СРСР. Це підвищувало б їхній соціальний статус. З іншого боку, каже Сергій Громенко, на той момент на півострові відбувається поки що непомітний процес сепарації національних околиць. Вже є проблема Нагірного Карабаху, вже ллється кров на Південному Кавказі, Вірменські погроми. Вже у Баку пролилася кров після введення туди підрозділів Радянської армії. Вже три Балтійські держави оголошують про свій суверенітет.

І, звичайно, у багатьох жителів Криму викликає певні занепокоєння доля півострова, оскільки тепер, після 1954 року, він входить до складу Української РСР, а не Росії. І тут виникають питання про те, як бути далі, якщо раптом і в Україні виникне такий самий рух», – зазначає Громенко.

У цей же час, восени 1989 року, Верховна Рада СРСР ухвалила постанову, в якій засудила депортацію кримськотатарського народу, і кримські татари почали масово повертатися на Батьківщину. Це викликало спротив місцевої влади.

«Зрештою, на тлі всіх цих питань про перебудову Союзу і можливе майбутнє відділення України та повернення кримських татар і відбувається це рішення: давайте, ми зробимо Кримську автономію, будемо самі вирішувати, а там буде видно», – каже історик.

Радянська влада у Криму вирішила влаштувати територіальну, не національну автономію, що призвело саме до російської автономії у Криму, бо саме етнічні росіяни становили там більшість, каже Громенко. Це означало, що кримські татари, які тільки розпочали повернення та були у меншості, не могли вплинути на результат. Тому лідери кримськотатарського народу закликали бойкотувати референдум: «Сама форма питання, яка була на нього винесена, не відповідала побажанням кримських татар. І пізніше, влітку 1991 року, на першому Курултаї кримські татари висунули альтернативну політичну програму – домагатися відновлення державності у Криму як корінного народу. Референдум 20 січня не враховував, прямо кажучи, ігнорував кримськотатарський порядок денний».

Політики у Криму хотіли зробити його частиною СРСР

12 лютого 1991 року Верховна Рада України ухвалює закон «Про відтворення Кримської АРСР». Таке рішення не припало до душі багатьом організаторам референдуму, бо вони розраховували, що Крим стане суб’єктом Союзу, а не частиною України, зазначає Сергій Громенко. 17 березня 1991 року відбувся Всесоюзний референдум, де голосували за збереження Радянського Союзу.

«Більшість жителів Криму та України проголосували «за». Але ми знаємо, що не минуло буквально й кількох місяців, серпень, а потім грудень 1991-го, і Радянський Союз у муках та корчах гине, а на його місці залишається незалежна Україна. І, звичайно, вона отримує у спадок від Радянської України питання з Кримом».

Невдоволені тим, що в Криму лише автономія у складі незалежної України, політичні радянські лідери Криму вже на початку 1992 року стають на шлях відкритого сепаратизму, розповідає Громенко: «Вони проголошують Республіку Крим, заявляють, що Крим є державою, що будує відносини з Україною з урахуванням договорів. І з 1992-го до 1995 року відбувається така ось перманентна війна кримських сепаратистів проти центральної української влади».

Водночас, каже історик, те, що кримський сепаратизм залишився в політичному полі, а не перейшов у військовий, як, наприклад, у Придністров’ї, можливо, пояснюється також і тим, що кримські сепаратисти мали легальну можливість позиціонувати себе як Республіку: «Тут питання слизьке, наскільки впливала автономія на сепаратизм. Тут як у двоколісному велосипеді. Одне колесо – сепаратизм, інше – автономія, і жодне з них не їхало б без іншого».

В Автономній Республіці після відставки Юрія Мєшкова (перший і останній президент Криму – ред.) і скасування посади президента немає глави. А в анексованому Росією Криму є, каже історик. Це означає, що формально Крим виріс у статусі.

Але фактично Росія – це не федерація, вважає Сергій Громенко. Це жорстко централізована імперія, в якій за останні 20 років усі місцеві регіональні еліти з усіма їхніми потребами сподіваннями та автономними намірами жорстко придушені, упевнений історик: «Говорити, що Крим має більше повноважень, ніж мав за України, це абсурд. Настільки, наскільки Україна вільніша як країна, ніж Росія, настільки Автономна Республіка була вільніша, ніж теперішня так звана Республіка Крим у складі Росії. Але багато хто, що в Росії, що, на жаль, на Заході, більше дивляться на формальний бік, ніж на фактичний».

«Ми не лише оголосили про бойкот. Ми його абсолютно здійснили», – розповідає про події січня 1991 року голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. І це визнали організатори т.з. референдуму, зазначає він. Бойкот був зумовлений, бо кримські татари розуміли, чому Москва поспішає з проведенням «референдуму». До цього Кремль наполягав, що немає необхідності перетворення Кримської області, як і немає можливості кримським татарам повертатися до Криму, оскільки півострів уже нібито перенаселений.

«Я нагадаю вам про 1987 рік. Масові протести, мітинги кримських татар на Красній площі. Дві вимоги. Вони були об’єднані: повернення та відновлення національно-територіальної самостійності. Згідно з обома цими вимогами, через рік, у 1988 році, державна комісія, яка була створена для розгляду цих вимог, оголосила, що немає необхідності перетворювати цю область, тим більше немає потреби та можливості повернути кримських татар на їхні землі», – нагадує Рефат Чубаров.

Москва хотіла завадити Україні стати незалежною державою, а кримським татарам повернутися додому. А через кілька років Москва прямо вказує Криму та Києву провести такий референдум, каже політик. Це час, коли багато територій захотіли піти з-під впливу Москви. І Україна стрімко йшла до незалежності. А тут ще кримські татари, прорвавши всі перешкоди, масово повертаються на свою землю, згадує Рефат Чубаров: «І ось Москва вирішила створенням автономії, з одного боку, заякорити Україну і не дати їй стати незалежною державою, і заразом запобігти змінам статусу Криму з поверненням кримських татар на статус національно-територіальної автономії. І таким чином було проведено референдум 20 січня 1991 року, а вже 12 лютого Верховна Рада УРСР ухвалила рішення щодо відновлення Кримської АРСР».

Автономія, що існувала до вторгнення російських військ та окупації Криму, не допомагала кримським татарам в облаштуванні на своїй землі. Вона аж ніяк не сприяла відродженню майже зниклих двох кримських корінних етносів, караїмів та кримчаків, каже Чубаров. Ця автономія дозволяла етнічній більшості домінувати у всіх питаннях, пов’язаних з ухваленням рішень щодо Криму. І, як правило, ця етнічна російська більшість ухвалювала рішення, ігноруючи потреби, проблеми, інтереси інших етносів у Криму, у тому числі кримськотатарського та українського, впевнений голова Меджлісу: «Якщо щось вдавалося вирішувати на користь неросійського населення Криму, це, зазвичай, вимагало великих зусиль. Скажімо, відкриття шкіл рідними мовами навчання, українською та кримськотатарською. Незважаючи на те, що в документах, що визначають суть кримської автономії, таке право було безумовним і для інших громадян України, які живуть у Криму, але російська більшість, чиновники від російської більшості, вони, як правило, перешкоджали відкриттю шкіл та вирішенню інших питань».

Київ загравав із проросійським електоратом у Криму?

Київ же ігнорував інтереси корінного кримськотатарського народу та інтереси української етнічної спільноти, що налічує не менш як 500 тисяч осіб, упевнений Рефат Чубаров. На його думку, київські політики на перший план виносили свої політичні інтереси. Більшість електорату складали етнічні росіяни, і київські політики завжди намагалися їм сподобатися. Окупувавши Крим, Москва продовжує традиції, що були й у роки СРСР. Є надводна частина: політика, що декларується, принципи. Є підводна частина внутрішньої політики. У цій внутрішній частині все, що декларується у публічній частині політики, не виконується, каже голова Меджлісу: «Далеко ходити не треба. В окупованому Криму окупаційний режим встановив три державні мови: російську, українську та кримськотатарську. Немає жодної установи, немає жодного окупаційного державного органу, який хоча б з метою пропаганди, хоча б у невеликій частині виконував би цей припис».

У Криму за формального декларування рівності всіх відбуваються процеси максимальної русифікації Криму. Все, що нагадувало б про історію, культуру корінного кримськотатарського народу, все, що нагадувало б про історію української держави, в Криму сьогодні безжально знищується, зазначає політик: «Все має відповідати тим посланням, які були закладені ще в роки першої анексії Криму, часи Російської імперії. Все має бути спрямоване на те, щоб Крим був, як наказувалося раніше, істинно російським. Сьогодні Російська Федерація продовжує дотримуватися заповіту Російської імперії».

Потрібно не скасовувати автономію, а наповнити її змістом, що дозволить українській державі забезпечити розвиток Криму як одного з унікальних регіонів. Абсолютно неправі ті люди, які вважають, що причина сепаратизму – в самому статусі автономії, вважає Рефат Чубаров. Насправді російський сепаратизм у Криму максимально спирався на бездушність, безініціативність, бездіяльність та особливо – ігнорування київськими політиками прав та інтересів кримськотатарського народу й етнічних українців у Криму, впевнений Чубаров. А от якби держава розробила та впровадила збалансовану національну політику, то автономний статус був би спрямований на зміцнення позицій української держави. Зараз, виходячи з того, що в Криму є корінні народи, потрібні закони та правові механізми, що гарантували б їх розвиток у всіх сферах життя.

«Для цього необхідно Криму визначити статус, який відповідав би інтересам усіх тих, хто живе в Криму», – зазначає політик.

Змінювати статус Криму можна після перемоги. А зараз треба реалізовувати закон про корінні народи. Звільнення Криму від російської окупації – головна умова зміни статусу Криму, упевнений голова Меджлісу кримськотатарського народу. Наразі в українському законодавстві з’явилася норма, закріплена в Декларації прав корінних народів та була схвалена Генеральною асамблеєю ООН. Це право на самовизначення корінних народів на своїх землях. І наступним кроком має бути ухвалення закону про статус кримськотатарського народу в Україні, вважає Рефат Чубаров: «Цим законом ми вже передбачаємо та визначаємо параметри тих дій, що дозволять нам внести зміни до Конституції України в розділ 10 про Автономну Республіку Крим. Але оскільки зміни до Конституції можуть бути внесені у мирний час, то, ясна річ, до цієї роботи ми підійдемо після перемоги України у російсько-українській війні».

А поки що потрібно реалізовувати ухвалені норми, у тому числі й закону про корінні народи. Він дозволяє розвивати та зберігати мову і культуру як кримськотатарського, так і інших корінних народів. Він дозволяє розвивати діяльність представницьких інституцій корінних народів.

Джерелом автономії є право корінного кримськотатарського народу на самовизначення у складі України

Якщо говорити про українське право, про українську Конституцію, то жодних змін у статусі Криму не було, розповідає експертка Національної платформи стійкості та згуртованості Національного інституту стратегічних досліджень Юлія Тищенко.

Ще до 2019 року було розроблено проєкти рішень, які пропонували можливі зміни до Конституції, зокрема про те, що джерелом автономії є право кримськотатарського народу на самовизначення в Україні, бо це корінний народ України. Позаминулого 2021 року було ухвалено закон про корінні народи України. Ця частина законодавства щодо гарантій корінних народів розвивається, але жодних змін Конституції не було, пояснює експертка. Якщо говорити про систему міжнародного права, то спробу російської анексії, по суті, не визнають міжнародні організації, зокрема ООН, не визнає глобальна більшість країн світу, за винятком чотирьох-п’яти країн-сателітів Росії.

«Хоча Росія всіляко намагається продемонструвати, що є якесь зізнання, що її спроба анексії поступово а-ля легалізується, але це абсолютна неправда. У міжнародній системі права Крим – це окупована територія. Це територія, що перебуває під російським контролем. Це територія України, яку сьогодні окуповано Росією, і жодні кроки Росії для легітимації а-ля російського статусу Криму, власне, не визнаються», – каже експертка.

Діаметрально протилежні погляди на майбутнє кримської автономії

Бачення майбутнього кримської автономії досить давно обговорюється, каже Юлія Тищенко. Є різні, діаметрально протилежні погляди. Один із них – взагалі ліквідація автономії, бо це російська автономія, територіальна, в якій законсервований «радянський народ». Але якщо говорити про візію автономії, то це внесення змін до Конституції з певними напрацюваннями. Це визнання автономії, яка б гарантувала кримським татарам право на автономію і при цьому гармонізувала б міжетнічні відносини, яка передбачала б реалізацію прав різних національних груп, меншин, які проживають на території Криму, розповідає Юлія Тищенко. Це потребує змін Конституції України. Безперечно, у період воєнного часу ці зміни не можуть бути внесені.

Є аргументи, що статус автономії тих чи інших територій сприяє діям окупаційних режимів. Тут можна сказати, що частини Донецької та Луганської областей не були автономіями, проте окупація відбулася. Тут річ не в правовому характері територій, річ не в автономії як такій. Справа в тому, що в ній закладено, які права встановлюються», – робить висновок експертка.