«Війну треба зупиняти». Розповідь росіянки, яка приїхала в Україну за своїм чоловіком-військовополоненим

«Росії поср*ти на тих, хто загинув. Поср*ти на вас, хто у полоні», – це перші слова, які після кількамісячної розлуки сказала громадянка РФ Ірина Криніна своєму коханому – Євгенію Ковткову, російському солдатові, який перебуває в Україні у таборі для військовополонених окупантів.

Щоб його знайти і внести у списки на обмін, Криніна оббивала пороги різноманітних російських чиновників та можновладців, а ті або відмовчувалися або «посилали прямим текстом».

Зневірившись у рідній країні, Ірина Криніна звернулася вже у чат-бот українського проєкту «Хочу жить», і згодом стала першою і поки єдиною громадянкою РФ, яка приїхала на побачення зі своїм партнером-військовополоненим.

• За яких умов погодилася на співпрацю з українськими спецслужбами?
• Чому певна, що у Росії навіть «противники вторгнення» врешті опиняться на фронті як окупанти? Та що закликає робити російські сім’ї, щоб зупинити війну?
• Чому вже військовополонені російські солдати, на думку Ірини Криніної, знову йдуть воювати проти ЗСУ?
• Та чи ходила вона сама на протести проти політики Володимира Путіна, коли жила у Росії?

– Почнемо ми це інтерв’ю не з 2022 року, а з 2014-го.

– У 2014 році я жила у Магадані ще.

– Чи було у вас тоді розуміння, що Росія почала війну проти України, оскільки був окупований Крим?

– Наприкінці 2013 року моїй мамі поставили діагноз «рак». Четвертої стадії. І якраз у березні, коли Путін відібрав Крим, вона у мене померла від цієї хвороби. Я просто на якийсь час узагалі випала із життя.
Можу сказати, що я не підтримувала це рішення – що Путін відібрав
(РФ окупувала Крим – ред.)

Я, на відміну від багатьох росіян, не кинулася туди відпочивати.
Тобто я не їздила до Криму.

– А чи було бажання вийти на протест проти такої політики Російської Федерації?

– Хмм.. У нас в Росії активні протести присікаються. Коли, скажімо, заарештували Навального, я хотіла піти на мітинг, на що мій тодішній чоловік сказав: «Тебе загребуть, а з ким будуть діти?»

– Що ж, тоді переходимо на момент повномасштабного вторгнення російського в Україну. Ви проживали вже в Красноярську.

– Так, уже у Красноярську. Довгий час я перебувала у декреті з дітьми.
А коли вже з моїм першим чоловіком стосунки почали погіршуватися, я знайшла роботу бухгалтера.

– Потім у вашому житті і з’явився чоловік, нині військовополонений в Україні, як окупант, правильно я розумію?

З ним офіційно ви стосунки не оформлювали, а жили у цивільному шлюбі.
Розкажете, як познайомилися?

Запитую, бо під час вашої першої появи у ЗМІ (тобто під час приїзду в Україну на зустріч із цим військовополоненим, – ред.) чимало коментарів було від громадян РФ: мовляв, ваша історія – вигадка – і ви не знаєте цю людину.

– Так, бачила ці коментарі.

Познайомились ми з ним у квітні 2022 року. Це звичайне інтернет-знайомство. Зустрілися, сподобалися одне одному, почали зустрічатись.

У серпні він мені сказав – хочу сім’ю, хочу сина.

– Ким працював Євгеній, до якого ви приїхали?

– Євгеній працював у похоронному бізнесі, мав свою бригаду.

Він не підтримував вторгнення Росії до України.

Наприкінці червня, його навіть запрошували до військкомату – пропонували підписати контракт. Він відмовився. Сказав – я не хочу, не бачу в цьому сенсу.

Але чому, коли йому прийшла повістка у вересні, він почав казати, що «він давав присягу і що це його обов’язок» – я не можу зрозуміти.

Тобто коли йому запропонували контракт підписати – він відмовився, але коли йому принесли повістку, у нього тут зіграло, що «я не щур, мене призвали – я піду!»

Він не думав, що потрапить в Україну.
Я його зараз ніяк не виправдовую, але просто він думав, що максимум півроку «віддасть батьківщині борг» і повернеться до мене.

Я його усіляко відмовляла, бо розуміла – Путін не просто так оголосив мобілізацію. Розуміла, що за цей час – з лютого місяця, поки йде війна, дуже багато хлопців загинули, і воювати нікому. Розуміла і те, що їх туди-то в цю кашу і кинуть. Але він мене не чув.

– На початку повноштабної війни я спілкувався з військовополоненими в Україні російськими солдатами.
Вони, як і ваш коханий, на початку розмови казали, ніби не знали, куди йдуть. Потім, у процесі спілкування, вже казали, що це такі «учєнія» у них були. А ще потім:
«Це все політика, а ми лише виконуємо накази».
(тобто визнавали, що йшли як окупанти на територію України – ред.)

– Я записую із ними інтерв’ю, це моя робота. І мені вони кажуть: я отримав поранення, мене мої ж кинули, а українці 2 кілометри на ношах тягли, надали медичну допомогу. Привезли мене до лікарні, де мене вилікували. Вони всі вдячні.

Та коли наприкінці інтерв’ю я запитую: ви знаєте, що після обміну найпевніше вас назад відправлять в Україну воювати? На що вони всі відповідають:
«А я що? Я ж солдат. Ну – відправлять, я й піду».

Тобто вони чудово розуміють, що потрапити у полон – це великий успіх. Багато хто каже: мені одному пощастило, уся група, з якою я був – загинула, я один потрапив у полон.

І при цьому, коли я їм кажу, що вас Росія знову відправить (воювати проти України – ред.), вони ніяк не хочуть цьому перешкоджати.

Просто як стадо баранів. Куди послали – туди й піду.

– Зауважу: у студії, де ми пишемо інтерв’ю, приблизно місяць тому на цьому місці сидів колишній боєць ПВК Вагнер.

Він вже їхав на обмін, коли в автобус до військовополонених російських солдат зайшов командир РДК, якого звати Денис.
Зайшов і сказав: хто хоче воювати проти путінського режиму, той може долучитися до нас.

Так колишній боєць ПВК Вагнер, у якого нині позивний «Вайт» пішов воювати за Україну. Як він сам мені розповів, через низку причин.

Тому у тій масі загальній, про яку ви говорите, є й такі випадки.

( І вони не одиничні – ред: «Були у «Шторм-Z» та ПВК «Вагнер», а тепер захищають Україну: відверте інтерв’ю військових «РДК»)

– Це скоріше виняток. Цих людей дуже мало.

– Повернімося до вашого Євгенія.
У вересні 2022 року його мобілізували. Скільки часу він пробув на фронті? І як ви дізналися, що він потрапив у полон? Як мені відомо, ви побачили Євгенія на відео 3 окремої штурмової бригади ЗСУ, на якому тамтешні бійці спілкувалися із захопленими у полон солдатами РФ?

– Так. 29 вересня принесли повістку ввечері, а 30-го вранці він пішов – і його вже не відпустили. Жодної медкомісії, просто забрали та відвезли в Омськ у навчальний центр.

Там він пробув близько місяця, і потім сказав, що все – ми в Україні.
У червні 2023-го року він мені написав, що їх переводять під Бахмут.
Після цього на зв’язок не виходив взагалі.

Я знала номер його частини, я знала бригаду, де він служить, і я знала, де він перебуває.

Виклали хлопці з його бригади відео, що їх відправили на «м’ясо».
І я побігла до його мами, та вона мені сказала: що ти кіпішуєш?
Це війна. З’явиться зв’язок – вийде на зв’язок. Я нікуди не піду.

Що мені залишалося робити – я почала штудіювати телеграм-канали, інтернет, і побачила відео, як їх беруть у полон (Євгенія та його співслужбовців з російської окупаційної армії – ред.)

Тоді Женіна мама погодилася з цими відео піти у військкомат. Щоб визнати його військовополоненим, знадобилося більше місяця.

Пам’ятаю, ми поїхали до військової прокуратури у Красноярську… Нам сказали, а що ви до нас прийшли? Звертаєтеся до Москви. Прямо взяли і послали нас. Прямим текстом.

Потім ми звернулися до Уссурійської військової частини до якої він прив’язаний, до представників Уповноваженого з прав людини у Красноярську та Москві, потім ми звернулися до Червоного Хреста міжнародного, військової поліції, військової прокуратури, у Міністерство оборони, до Путіна. Я підняла на вуха всі ЗМІ Красноярська – і лише одні сказали: ми випустимо вашу історію, але вона буде ось такою…

Тобто там було мало не написано, що його вже майже обміняли.

Я телефонувала у частину щодня, через день – я чи мама, на що вони нам говорили: там зараз точаться активні бойові дії, зв’язку немає.

Я починаю шукати інформацію про обмін та дзвоню до Міністерства оборони – мені кажуть, це таємна інформація.

Почала дивитися інформацію про обміни і розумію, що вони заморожені – і тут усе, повністю розчарувалася взагалі в цій російській системі.

– Як у вашому житті з’явилась держава Україна?

– Я звернулася до проєкту «Хочу жить» (український державний проєкт Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими – ред).

Описала їм всю свою ситуацію – вони підтвердили, що Євгеній справді у полоні, і я можу приїхати з ним побачитися.

Проєкт має чат-бот – я написала туди, мені виділили консультанта, який мене інструктував.

Буквально за тиждень до поїздки у нас взагалі все переграється, і виходить, що я беру двох дітей, одну валізу і приїжджаю.

Як ми виїхали? Взяли семиденну путівку до Туреччини, ніби ми летимо на море відпочивати – і нас випустили.

– Які ви проходили перевірки з боку українських спецслужб?

– Я проходила два детектори (брехні – ред.). Один засекречений, другий публічний.

– Я ще повернуся до публічного. Є питання.

Та поки наступне: вересень 2023 року – ви приїжджаєте в Україну. Що вас дивує найбільше?

– Я мала дуже сильний страх, коли їхала в Україну. Боялася, що не зможу говорити російською. Та ніхто мені не сказав взагалі нічого, що я говорю тільки російською. Жодна людина не зробила зауваження.

– Відтак, які ще повідомлення російських державних медіа не відповідають дійсності, з огляду на те, що ви бачите в Україні? Може, в Україні чимало населення «нацисти»?

– Я жодного не побачила з моменту приїзду, розумієте?

– А скільки разів після вашого приїзду в Україну вам вдалося поспілкуватися з вашим цивільним чоловіком, який у таборі для військовополонених?

– П’ять разів. 23 лютого у нас була зустріч. Він досі лається на мене за те, що я приїхала. Вважає, що я мала сидіти у Росії і на нього чекати.

Ну, я думала, кохання переможе, і попри все, він обере залишитися зі мною, неважливо де, розумієте? Та він не може залишитися в Україні.

Розумієте, його тут не приймуть. Я не брала участі у бойових діях, а він воював.

– Що означає «не приймуть»?

Я ж вам у процесі розмови вже казав, що є два російських військових: один із ПВК «Вагнер», інший зі «Шторм-Зет», які перейшли на бік України.

– Їх прийняв Російський добровольчий корпус. По-перше, такі самі росіяни, і вони перебувають у зоні бойових дій. (перебиває – ред.)

– Тобто резюмую: ви стверджуєте, що у вашого цивільного чоловіка немає вибору. Та де-факто він може бути.

– Ви говорите тільки про РДК, а ще є Легіон «Свобода Росії», ще є якийсь «Сибір». Як називається?

– Сибірський батальйон або Сиббат.

Отже, якби ваш цивільний чоловік висловив бажання (продемонструвати свою проукраїнську та «антипутінську» позицію – ред.), можливо, у нього б з’явилися варіанти.

Він цього сам не хоче, як я розумію?

– Він взагалі не хоче більше воювати. У принципі не хоче. Він і не хотів воювати.

– І до перевірки на поліграфі вашої, Ірино.

Ви кажете, що були проти політики Володимира Путіна ще з 2014 року.

– Так.

– Та я дивлюся відео, де ви проходите поліграф – і там кажуть, що ви самі голосували за Володимира Путіна.

– Я не знаю, чому поліграф показав це. Чесно

З 18 років я відповідально підходжу до свого обов’язку, я ходила на всі вибори, але не пам’ятаю, щоб я за нього голосувала, чесно.

Припускаю таку можливість, що коли Путін тільки-но прийшов до влади – як він себе позиціонував, що він обіцяв – можливо, ми тоді з мамою розвісили вуха і проголосували вперше. Але після того, як він убив нашого губернатора в Магаданській області – Цвєткова, коли той приїхав до Москви на засідання, – це був 2000 рік, після цього я за нього не голосувала.

– А якби у вас була змога сказати щось громадянам Росії, що б ви сказали?

– Перш за все, я хотіла б їм сказати, щоб вони навчилися думати своєю головою, аналізувати і не вірити на слово всьому, що транслюють по телевізору.

Бо багато росіян уже розуміють, що це неправда. Нам потрібно якнайшвидше зупиняти війну, її треба закінчувати. І я думаю, що ми маємо щось зробити.

– Що саме?

Я, наприклад, читав допис Михайла Ходорковського (російського опозиційного діяча – ред.), що на майбутніх президентських виборах в Росії – приходьте, вписуйте Олексія Навального і ставте за нього галочку (інтерв’ю було записане до смерті цього російського політика за ґратами та дня виборів президента РФ – ред.)

Нагадую, таким чином бюлетень буде зіпсований і втратить юридичну чинність.

– Люди не підуть на вибори. Ви розумієте, що вони майже 24 роки живуть у «путизмі», як я це називаю. Вони не підуть на вибори.

Я пропоную трохи інший варіант. Якщо мене побачать російські сім’ї: усіма можливими способами залишати своїх чоловіків вдома.

А якщо так вийшло, що чоловік уже на війні, то всіма можливими та неможливими способами їх повертати.

Тільки так можна зупинити цю війну.

Вони нічого не роблять. Вони просто змирилися та воюють. А якщо вони будуть якось діяти? Все одно людина має вибір.

Може піти й сказати – я не воюватиму, я не братиму зброю, відправляйте мене назад.

– Раніше вас представляли як консультанта проєкту «Хочу жить» (оригінальна назва російською мовою – ред.)

Зараз у вас є свій рух під назвою «Наш выход».
Чим він займається?

– Коли я приїхала в Україну, я вирішила тут залишитися, і побачила, що можу допомагати росіянкам – тому стала консультантом з гуманітарних питань проекту «Хочу жить». Це проєкт зі здачі у полон.

І коли нам починають приходити заявки на пошук, і їхній обсяг збільшується, тоді координаційний штаб приймає рішення створити новий проект «Хочу найти» – вони мають чат-бот, куди звертаються російські громадяни. Шукають, скажімо, когось у полоні або його тіло – тут уже вмикаємося у роботу ми (організація «Наш выход» – ред.)

Нам «Хочу найти» надає всі дані, ми надаємо консультації, організовуємо відеодзвінки з військовополоненими та допомагаємо родичам.

– Яким ви бачите далі своє майбутнє? Ви бачите себе далі у Росії – з новою політичною системою? Або, можливо, зі старою – з Володимиром Путіном? Ви бачите своє майбутнє далі в Україні? Закордоном десь?

– Поки йде війна, я буду в Україні, я допомагатиму як можу українцям. Зараз вся моя робота спрямована на обміни, щоб вони були масштабнішими, проходили частіше. І ми працюємо навіть над напрямом, щоб обмінювати всіх на всіх.

Я б хотіла побачити вільну Росію, Путіна на лаві підсудних.

Я не можу сказати, що не хочу повернутися до Росії. Я хотіла б повернутися до Росії. Це моя батьківщина, я її люблю.