Перед Хмельниччиною. Перший кримсько-український договір

(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)

Ситуативна співпраця кримських правителів з українським козацтвом влітку 1624 року дозволила зупинити османське вторгнення. Однак для надійності кримсько-українські відносини мали бути переведені у формальну площину. Тому осінь і зима були присвячені укладанню першого договору між Бахчисараєм та Січчю. Першого, але не останнього.

(Продовження попередньої частини циклу. Її опубліковано тут)

Всі учасники літнього протистояння в Криму розуміли нетривалість укладеного перемир’я. І справа була не лише в бунтівному хані Мехмеді ІІІ Гераєві – зрештою, Османська імперія могла вибачити йому непослух за умови подальшої лояльності. Але саме з цим і була проблема.

Упродовж 1610-х років найзапекліший ворог Стамбула – перський шах Аббас І носився з ідеєю створення широкої антиосманської коаліції. Він пропонував союз польському королю Сигізмунду ІІІ і навіть закликав оселити певну частину запорожців на кавказькому узбережжі та «…будувати для них замки, тільки щоб вони не лишали ворога в спокої». У 1617–1618 роках в Персії перебувало козацьке посольство із 40 осіб, і кілька запорізьких загонів приєдналися до шахського війська.

Однак прямого сполучення між можливими союзниками не було – їх розділяли кримські та московські володіння. Але якщо до цієї коаліції приєднався б Крим – турецькому пануванню в Чорному морі настав би кінець. А оскільки калга Шахін Герай був відвертим персофілом, султан Мурад IV просто не міг заплющити очі на небезпеку і мусив будь-що запобігти такому розвиткові подій. Тож наступна війна була лише питанням часу.

Очевидно, що це все розумів Шахін, і тому зробив саме те, чого боялися у Стамбулі – запропонував таку угоду Речі Посполитій. У листі до Сигізмунда 19(9) серпня 1624 року (ймовірно, відразу по взятті Кефе) калга нагадував про давні приятельські відносини між поляками та кримцями і заохочував до боротьби проти спільних ворогів – турків. Контури майбутньої угоди виглядали так: Польсько-Литовська держава продає Криму порох та олово для куль, які зазвичай доставлялися з Туреччини, та відряджає на допомогу хану козаків: тисячу вже цієї зими, а решту – після Великодня наступного року. «Прагнемо їх мати не тому, щоб мало у нас було війська: маємо його, Богу дякувати, досить, але що у Османів чимало яничарів із рушницями, то і нам треба на рушниці рушничного війська», – пояснював Шахін.

Натомість калга обіцяв припинити ногайсько-татарські вторгнення, «що й курки не буде взято із земель ваших», а найголовніше – відновити старий ще кримсько-литовський кордон по Дніпру. Землі від Ак-Кермана (Білгорода) до Очакова переходили під владу Варшави, а тамтешніх ногайців Бахчисарай і так збирався перевести на «кримську сторону». Насамкінець Шахін спокушав Сигізмунда спільним виступом проти Росії – Казань та Хаджи-Тархан (Астрахань) мали повернутися Криму, решта Московії – у розпорядження Речі Посполитої. До листа докладалися оздоблений золотом і коштовностями меч іранської роботи та послання шаха королю із закликом допомогти хану у війні із султаном. Лист дістався Варшави 10 листопада нового стилю.

Пропозиція Шахіна викликала чималий ажіотаж у Варшаві. Один з її прихильників, Кшиштоф Збаразький, пропонував виділити запорожцям гроші на побудову «чайок», щоб ті атакували Стамбул 10-15-тисячним військом, і на початку 1625 року поширилися чутка, нібито Сигізмунд дав добро на цей морський похід. Однак противників угоди було більше – вони не поспішали знову конфліктувати з Туреччиною за три роки після закінчення важкої Хотинської війни, та ще й в умовах серйозних протиріч зі Швецією. Тож відповіді короля і калзі, і шаху були сформульовані у надзвичайно обережних висловах – із загальними побажаннями успіху, але без жодних конкретних зобов’язань. Збаразький відповів на приватного листа Шахіна значно приязніше, але теж нічого не пообіцяв (тим більше, що зворотне послання досягло адресата аж у травні наступного, 1625 року).

Свого листа Сигізмунду між 24 жовтня та 2 листопада 1624 року написав і Мехмед (доставлений королівському двору досвідченим посланцем Сефер-Газі-беєм двома місяцями пізніше). Висловлюючи бажання відродити давню дружбу з поляками, хан не відрікався і від османського султана. Перша з його вимог полягала в тому, щоб королівські піддані (читай – козаки) припинили рейди не тільки на Крим, а й на Молдавію, Валахію та султанські володіння навколо Ак-Кермана – за іронією долі, на ті самі османські землі, які Шахін запропонував Речі Посполитій лише двома місяцями раніше. Друга вимога стосувалася своєчасної виплати королівських поминок, призначених не тільки хану, а й калзі, нуреддіну та іншим родичам, дванадцяти провідним агам, беям і мурзам. Натомість хан пропонував взаємну військову допомогу, безпечну торгівлю та гарантував, що його піддані, як татари, так і ногайці, не вчинятимуть напад на королівські землі та не переходитимуть через них під час закордонних виправ.

Це вже не вперше, коли погляди Мехмеда та Шахіна на зовнішню політику розходилися. Здобувши престол, хан уже не прагнув подальшого конфлікту із султаном – він знав, що Османська імперія може пробачити колишнього бунтівника і залишити його на троні (як це сталося з його двоюрідним дідом Газі ІІ), а без згоди Стамбула правити в Криму буде важко. Калга, натомість, як вже було сказано на початку, готувався до великої війни. Так, після взяття Кефе він категорично відмовлявся повернути місто турецькій владі, на що погодився і до чого примусив його брат. І ось тепер ситуація повторилася на «польському напрямку».

Саме тому Шахін продовжував і прямі козацько-татарські зносини. Сторони кілька разів обмінялися гінцями, калга відпустив на Січ понад 300 християнських бранців з України та закликав запорожців, щоб ті «були з ним у мирі та допомагали б йому воювати турецького царя». На підкріплення своїх прохань Шахін восени відіслав до Запоріжжя щедрі дари: тисячу овець, 300 баранів, діжки вина і вози хліба.

Укладання першого кримсько-українського договору не було швидким. Навпаки, багатоетапність цього процесу надійно свідчить про зростання і правової свідомості українського козацтва, і розуміння ним свого геополітичного становища. Спочатку перемовини велися, найвірогідніше, усно, а потім – письмово, причому за прямої участі калги.

Безпосереднім поштовхом до підписання кримсько-козацької угоди став черговий виток татарсько-ногайської ворожнечі. Скориставшись османським вторгненням на півострів, Кан-Темір у травні 1624 року повернувся до рідного Буджаку. Звідти він здійснив два спустошливих напади на Річ Посполиту, аж поки 20 червня нового стилю не був наголову розгромлений польськими військами під Мартиновим (нинішня Івано-Франківщина). Норовливий бей був серйозним клопотом і для Криму, тож щойно з’явилася можливість, Шахін вирушив по нього. І саме дорогою на Буджак у грудні того ж року калга зі своїм 12-тисячним військом завітав до Запоріжжя.

Вісім тисяч козаків чекали на Шахіна на іншому березі Дніпра, біля острівця під назвою Карайтебень неподалік гирла Кінських Вод – усталеному місці розміну полоненими. Тепер це уже калга віз поминки запорожцям на їхню вимогу: 11 волів, 300 баранів, 12 сорокавідерних діжок вина і 6 – горілки.

Там 18(28) грудня Шахін письмово подав свій варіант майбутньої угоди, в якій, після пишномовного вступу, пропонувалося наступне: «Що ми: улани, беї, аги, мурзи і чорні татари […] вторгнень жодних у державу найяснішого короля Сигізмунда, брата нашого, чинити не хочемо, і шкоди жодної волостям, містам, селам, замкам, а також людям підданим: шляхті, (?), князям його чинити не будемо. Але неприятелів Корони за закликом і оголошенням найяснішого короля, його милості брата нашого, воювати будемо. Приязнь сусідську з вами, Військом Запорозьким, мир, спокій, сталу злагоду статечно дотримувати хочемо і обіцяємо».

Для Криму це був найоптимальніший варіант – із мінімумом зобов’язань перед козаками та зі збереженням приязних відносин із королем. Однак, за повідомленням польського посла Кшиштофа Краушевського, запорожці з такими формулюваннями не погодилися і почали вимагати, щоб угода була укладена, по-перше, про взаємну військову допомогу, а по-друге, безпосередньо із Січчю, а не Варшавою.

А оскільки королівська відповідь на серпневий лист Шахіна, як вже зазначалося, була стриманою, а потреба в союзниках залишалася значною, калга був змушений пристати на козацькі вимоги. Остаточний текст його варіанта угоди звучав так: «Я, Шахін Герай, цар Кримський, даємо сей наш присяжний лист козакам Запорозьким: пану гетьману, осавулам, отаманам і всьому війську, освідчуємо сим листом нашим і присягами, що від мене і від людей наших держави Кримської ніякої кривди і шкоди діятися не буде, а якби хто мав учинити якусь шкоду своєвільно, я їх з жонами, дітьми й свояками, суд учинивши, маю десятьох за одного видати, і від них (козаків) того ж вимагаю, аби так робилося […] Якби неприятель який з’явився у пана гетьмана, осавулів, отаманів і всього Війська Запорозького, я Шахін Герай, як тільки мене оповістять, з усіма беями й мурзами маю їм помагати. А якби з’явився неприятель у мене, мають вони, за оповіщенням від мене, помагати мені згідно з присяжним листами».

Текст української присяги до нас, на жаль, не дійшов.

Укладення першого писаного кримсько-українського договору відбулось в урочистій обстановці 24 грудня 1624 року за старим чи 3 січня 1625 року за новим стилем. Завершилося усе спільним бенкетом, на якому калга власноруч частував усіх охочих чаркою горілки, та потужним козацьким «салютом» з вогнепальної зброї.

Потім Шахін все ж дістався Буджака і навіть зайняв формально османський Ак-Керман, але того разу все завершилося мирно. Почувши про наближення турецького флоту, калга повернувся додому, а Кан-Темір, спаливши все добро, яке не міг взяти із собою, послідував за ним до Криму.

Для обох сторін укладання союзу виявилося вигідним: кримці отримали сильного союзника, якого не могли перекупити османи, а козаки – підтвердження свого воєнно-політичного статусу. Військо Запорозьке ще не претендувало на повну незалежність від Речі Посполитої, але вже усвідомлювало себе окремим суб’єктом міжнародних відносин, а не просто становою організацією. Гетьман Каленик Андрієвич переконував польський сейм 1625 року, що договір «не мав бути проти думки й потуги його королівської милості й ваших милостей, наших милостивих панів, і всієї Речі Посполитої», а навпаки – «чимало прислужився» державі завдяки миру зі степовиками. Цікаво, що релігійні відмінності між християнами та мусульманами не завадили взаємній присязі, і як наслідок – майбутній спільній боротьбі пліч-о-пліч з іновірцями проти єдиновірців, що було серйозним зрушенням в тодішній козацькій ментальності.

І хоча в найближчі кілька років повноцінного союзництва не відбулося, та й кримські напади на українські землі остаточно не припинилися, договір 1624/25 року відкрив шлях для подібних угод на століття вперед.

Далі буде.

Оригінал​ публікації – на сайті Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода