Ім’я американо-британського режисера Крістофера Нолана вже давно стало саме собою франшизою не менш розкрученою, ніж Marvel або “Зоряні війни”. Напевно, саме тому Universal Pictures ризикнула виділити досить великий для байопіку бюджет $100 млн, дала добро на хронометраж о третій годині і не побоялася призначити прем’єру в один день з “Барбі”.
Ліга.Тех розбиралася в тому, яким уже вийшов байопік про батька “атомної бомби” за авторством постановника з репутацією одного з головних візіонерів сучасного Голлівуду.
Нереалізований науковий потенціал
Біографія Роберта Оппенгеймера дуже насичена і легко можна знімати фільми різних жанрів. Період, коли він очолював Манхеттенський проект, можна легко покласти в основу захоплюючої виробничої драми. Вчені, які були задіяні в розробці, регулярно стикалися з надскладними завданнями, з якими раніше ніхто не мав справу. І вирішувати їх потрібно було якнайшвидше, оскільки у Вашингтоні побоювалися, що третій рейх випередить їх у розробці атомної зброї.
Про період, коли Оппенгеймер опинився під розслідуванням за можливу співпрацю з радянською розвідкою, можна зняти першокласну шпигунську драму із сильним суспільним елементом. Адже тоді в США якраз повною кипіла епоха маккартизму, коли люди бачили червоних шпигунів мало не в сусіді, а справа “батька” атомної бомби не сходила з перших сторінок газет.
Зрештою про Роберта Оппенгеймера можна зняти і відмінну психологічну драму про серйозну моральну дилему. Він був проти розробки водневої бомби і вважав, що світові держави повинні бути більш розсудливими у питаннях зброї масового знищення. Історія про вченого, який був одержимий певним відкриттям, а потім був наляканий його результатами, зачаровує людей ще з часів Мері Шеллі.
Основа картини Крістофера Нолана в тому, що вона намагається бути всім вищезазначеним одночасно. До того ж ще й мелодрамою про непрості стосунки Оппенгеймера з дружиною у виконанні Емілі Блант та коханкою, яку зіграла Флоренс П’ю.
Кожній із трьох тем не вистачає глибини та опрацювання. Так із усього складного процесу створення атомної бомби у фільмі демонструється лише облаштування побуту учасників проекту у Лос-Аламосі, вирішення питань безпеки та “мозкові штурми” відділу теоретиків.
У глядача, який не цікавився історією Манхеттенського проекту, на основі сюжету “Опенгеймера” може здатися, що найбільшими викликами перед вченими стало питання необхідності створення водневої бомби та потенційна ймовірність того, що ланцюгова реакція може вийти з-під контролю та спалити всю атмосферу Землі. Втім, ця проблема більше турбує військового керівника проекту генерала Гроуза (Мет Деймон), а протагоніст вирішує діяти методом “Руйнувачів міфів” – якщо ймовірність вибуху низька – спробуємо практичний експериментальний метод. Тож, на відміну від “Інтерстеллара”, ця стрічка Нолана не перевантажена термінами чи визначеннями з фізики. Тут активно згадується хіба що квантова механіка, проте головний герой доступною мовою пояснює, чим вона займається.
Бракує шпигунства
Лінія з розслідуванням підозр на адресу Роберта Оппенгеймера обертається стрімким калейдоскопом грубо нарізаних у монтажній кімнаті сцен, відомих акторів типу Рамі Малека або Метью Модайна в епізодичних ролях та масою прізвищ залучених осіб.
Зазвичай байопики можна дивитися людям, які взагалі нічого не знають про їхнього головного героя або знають поверхово – про основні віхи його біографії “розкаже” сама стрічка. Потім за бажанням можна почитати більше. У випадку з “Опенгеймером” ситуація прямо протилежна. І з теми шпигунських розслідувань та реакції суспільства можна було б витіснити набагато більше – це наочно показала драма “Офіцер та шпигун” Романа Поланскі кілька років тому.
Що стосується психологічної драми, то навіть з урахуванням тригодинного хронометражу фільм дуже непереконливий у зображенні трансформації Оппенгеймера із захопленого теоретика, який дуже бажає втілити свою ідею, на мораліста, який побоюється негативних наслідків своєї роботи.
Мелодрама теж займає значну роль у сюжеті, проте про якість її постановки краще говорить той факт, що Кіліан Мерфі мав набагато кращу “екранну хімію” з Меттом Деймоном, ніж з будь-якою з головних актрис.
“Ноланівське” бачення візіонера
Крістофер Нолан відомий своїм нестандартним підходом до подання сюжету. Почалося все з “Початку”, де історія будувалась навколо концепції сну всередині сну всередині ще одного сну. По суті, сюжет фільму ділився на кілька ліній, у яких час йшов по-різному.
Нолану, очевидно, сподобався цей прийом, і він намагався адаптувати його у всіх своїх роботах. Він був присутній навіть у “Дюнкерку”, три лінії якого розгорталися у трьох різних часових проміжках – за тиждень до евакуації, день та годину. Ну а “Тенет” у принципі був фантастикою про маніпуляції з часом та нелінійною історією.
Для свого першого байопіка Оппенгеймер не зробив винятків. Сюжет стрічки постійно “мандрує” між різними періодами життя головного героя: молодість та студентські роки, розслідування комісії, перші проби на викладацькій ниві, робота над Манхеттенським проектом, повернення до викладацької роботи після його завершення. Зазвичай екскурси у минуле потрібні, щоб пояснити мотивацію чи дії героя у теперішньому.
При реалізації таких ігор згодом важливо, щоб вони виконували деякі сценарні функції. Наприклад, пояснювали мотивацію героя чи відносини коїться з іншими персонажами. Певною мірою “Опенгеймер” повертає в часи, коли по телебаченню могли одночасно транслювати два улюблені серіали, і глядач у прагненні подивитися їх одночасно постійно перемикався між каналами. Але ця спроба закінчувалася лише відчуттям “каші” у голові у глядача.
Дивовижною знахідкою стрічки стали часті вставки з хімічними реакціями у космосі. Начебто б режисер хотів зайвий раз наголосити, що глядачі дивляться новий фільм від автора “Інтерстеллара”.
Підсумки
“Опенгеймер” – це той випадок, коли гарне враження створює не весь фільм загалом, а окремі вдалі епізоди. Сюди входять дотепні діалоги протагоніста з іншими героями та сцени з демонстрацією гри його уяви. Це доповнюється гарним саундтреком від Людвіга Йоранссона і напрочуд інтуїтивним і вдалим звуковим дизайном. Однак це лише родзинки, тоді як основна страва вийшла громіздкою і дещо втомливою. Це ще одне підтвердження, що Нолану краще займатися саме кінофантастикою, де він краще зможе розкрити потяг до візіонерства.
Читайте також
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею та натисніть Ctrl+Enter.
